Ольга Анцибор
Життя іде, тече, летить,
Хворіють доньки, син чекає.
Як серце матері болить
Ніхто з дітей цього не знає.
Не треба знати їм цього,
Нехай живуть, життю радіють.
Вони – цвіт серденька мого,
Я вітаю доню з днем народження,
Вірші їй пишу до цього дня.
Їй бажаю я стрімкого сходження
До вершини слави й визнання.
Щоб граніт науки гризла легко,
І щоб всюди зіркою була,
Щоби для свого козака-легіня
Жінка йде по вулиці красива,
Впевнена й легка її хода.
Жінка йде по вулиці щаслива,
Вже не юна – просто молода.
Рання сивина лягла в волосся,
Сум і радість хлюпають з очей,
В тих очах я бачу ,чи здалося
Я щиро дякую Творцю,
Що жінку він створив оцю,
Що дав їй розум, дав їй вроду,
І душу, чистую як воду.
Що дав високі почуття,
І здатність дав творить буття,
Дав ласку, ніжність і наснагу,
Твоїм сльозам довіри вже нема,
Твої слова у спогади відходять,
І тільки там тепер їм є ціна,
Бо в серці вони місця не знаходять.
Твоїм очам довіри вже нема,
Як бути душам, тугою прошитим,
І хоч пройшла вже не одна зима,
В багатстві й розмаїтті почуттів
Я перевагу віддаю коханню,
Але і співчуття й правдивий гнів
В житті займають місце не останнє.
Ціную вірність я і щиру радість,
Любов до ближніх, відданість ціную.
Ненавиджу і зневажаю заздрість,
Я мрію про шалену ніч кохання,
Я нею марю і покірно жду.
Поклич мене вночі, чи може зрання
І я до тебе прилечу, прийду.
Між нами відстань – кроками не змірять,
Та серце вмить її перелетить,
Воно ж кохає віддано і щиро
Радість моя єдина,
Сонце моє ясне,
Ти — моя гожа дитина,
Щастя моє земне.
Зірка на небосхилі,
На пелюстках роса,
Очі кохані, милі,
Крізь снігопад
Пробився ранок.
Дерева тихо так стоять,
І, засмутившись наостанок,
Готуються убір мінять.
І серед чарівного бігу
Всі щастям спільним сповнені,
Сьогодні день народження коханого
І я його раненько привітаю,
І на початку свята довгожданого,
Скажу йому, як ніжно я кохаю.
Йому дарую сонечко грайливе,
Дарую ранню зірочку у небі,
Сніжинку білу – неповторне диво,
Я їду на побачення до сина,
Під брамою в’язничною стою,
Коли ж вона настане та година,
Що обніму кровиночку свою.
П’ять літ я вже сюди топчу стежину,
В колючим дротом оповитий дім.
За що страждаєш, мій коханий сину,
Я жіночого щастя краплинку
Вкрала в долі чи просто взяла.
Я на віях сльозинку-перлинку
Обережно і ніжно несла.
Так боялась на землю зронити
Під безжалісні ноги чужі,
Так боялась її загубити,