Ruslan Barkalov
Обійми мене. Востаннє, як вперше обійми мене
Торкнувшись струн душі. Чому такими далекими
Стали ми? Чи можна любов просто взяти і забути?
Обміни мене востаннє озираючись в минуле…
Обійми мене. Так, знаю, що прощання назавжди
І зійшов місяць над горами
Оглянув білу землю заметену снігами.
Потріскуючи стрибав мороз дібровами…
І було чути лиш рип – рип під ногами.
Там, за ялинкою зайці причаїлись
Минуле, котре я залишу за дверима квартири
І зайшовши у ванну змию біль цього дня
Ну чому так – питав не раз сам себе я у вісні
І відповідь приходила завжди та сама
Історія це минуле – завтра буде новий день
Мені снилась божественна тиша
Десь високо, в Небеснім раю.
Я всю ніч з насолодою слухав
І ніяк не хотів повертатись
Назад на грішну землю.
В пустелі сорок днів давно минуло
В молитві й пості день і ніч
І вже коли втрачав Він силу
Диявол сміло приступив тоді
«Чи син ти Божий? – злобно спокушає –
Христос воскре із мертвих,
Смертю смерть подолав,
І тим, що в гробах життя дарував
Воскресний тропар
Сам я на троні – у домі холодному
У тронному залі чекаю на смерть.
У тому дитяті новонародженому
Приходить цар а моя погибель.
Мої ридання – тривожні думи…
Коли серце щемить і плаче
Ти самотній і сумний
Ти прийди до мене юначе
Я небесний батько твій
Допоможу тобі і пораджу
І загою рани твої
І де ж тепер твоя краса, людино?
Куди поділася вона уся нараз?
Тепер, коли лежиш у домовині!
Коли ти більше не серед живих!
Вечір на дворі і тиху казку
Я на добраніч тобі розкажу
А ти заснеш мій маленький
В мене на руках – сину
Спи мій маленький
Між дружбою й Любов’ю
Між тисячами так непотрібних слів
Кожен з нас є чиєюсь тінню
Кожен з нас кимось для когось був
Не дзвониш… не пишеш… не згадуєш…
Карти всі скинуті давно
Гра не належить вже тобі.
В голову б’є червоне вино...
І ти залишаєш двері відкритими.
З ночі до ранку чорними,
Лякливими фарбами втілені -