Тарас Яресько
в листопаді
точаться асфальти дощовою шрапнеллю
повітря вогке хоч викручуй мов білизну
не висихають навіть тижневі сльози
на кожному з рукавів
Зливи зливаються без церемоній,
лицарі зрадоньку сіють без докору.
Ти молитовно стуляєш долоні,
ловлячи крихти долонного спокою.
Мариться франту і хмариться фронту,
агрономи й аргонавти всіх країв єднайтеся
облиште міжрисові сутички за чистоту рису
засівайте чорнозем кігтиками апострофів
поки тіні ще не відкидаються від тіней
поки довгоносики світла ще сують
повінь така —
доведеться вчитися дихати під водою
доведеться розбиватися
на краплини
ходити і відчувати —
як в’їдається шурхіт,
як тактильна пам’ять підводить вітер,
як щуляться слимаки
(з класовою заздрістю до равликів)
завжди знаючи напрям поривів
в ясний сонячний день
відпочиваючи під короною ясеня
ніхто з подорожніх так і не помітив
як на корі з’явилася
ще одна зайва зморшка
від того що під землею
в безсонні своїм рахуєш
овечок сивих кульбаб над ланом —
де надламуєш корінець і
бризкає в очі невсохла пам’ять,
де вишкрібаєш світло
Вітер із вітром куражаться, бо
віття розхитане, мов напідпитку.
В тісті сумління замішаний Бог,—
місячи, потай лишає відбитки.
На прикордонні твоїх молитов
дичавіє сад
густина місячного світла вимірюється тепер
в нетлях на метр кубічний
племена бур’янів загрузли у міжусобицях
шкіра яблук дедалі морхне
вже не конкуруючи за вуста
опале листя сохне по дереву
скручується совиною шиєю в
напрямку невизначеності,
одинока луна прагне відбитися
від долоні,
знаєш про що натякає
шумування молочної кислоти
в гортанних м’язах зозулі?
налийте і нам молока —
з порожніми жбаниками
навіть алмаз
з найтвердіших родовищ
не вийшов би на двобій
до перших подряпин
з уламком рамкового скельця
прилеглого до родинного фото
