Тарас Яресько
повінь відступає
лишаючи по собі у траві
розбите на краплі серце води
вербу посивілу впродовж однієї ночі
присоромлені водяні лілії
що почувають себе манкуртами
Тримайся руки,
мов курсу тримались в вись
кульбабки із надто ранньою сивиною.
Спонтанність наша, як рима, вела кудись
до лап і лав
позолоченого конвою
сумний але синій —
з ластовинням
нафтових плям —
кит
заривається в мул
ну і нe чуй собі
ну і нe чуй —
поки вона —
з високою нотою в імені —
ставить назад за кожного
чорні свічечки насінин
батьки-засновники
адамоєви спокус
виходять із затінку на сітківку
у повінь соку в утробах яблук
з почерствілою до опівночі
осугою денного світла на шкірці —
"подейкують…" (ЦИКЛ)
1
подейкують
насправді все пішло шкереберть
миттєвосте —
за яку вислизає тепло
з-під знятої шапочки жолудя —
розщепися заячою губою
сядем на краєчку твоєї розколини
звісим ноги пошарпаєм потічок
Отак і буває: нічого ніде,
і навіть у пастці заплі́снявів сир.
Нам губи хоча би обвітри — та де!—
вже й розу вітрів залишив бригадир.
Застряг, як у ліфті, в гортані мотив,
загадуй бажання — вітер розмахує
чарівними паличками бабок
і хилитаються тіні від каштанів
ніби заколисуючи в собі найтемніше
й я входжу по черзі у кожну
а їм від того ні темно ні ясно
наша молодість до останнього йде за маревом
наші спомини завербовані полем маковим
чемна доленька на бензині була заварена
надто чемна щоб бути вдень і вночі однакова
у сльози є тонке мистецтво ставати натяком
хрипко розстібається блискавка
на воронячій горлянці
вивалюючи ще один голос
на зачовгану ожеледь тиші
де метафори мирного часу тепер
відстань вимірюється подихами
для юного вітру який
під час обряду своєї ініціації
змушує сльозити око
першого стрічного
