Тарас Яресько
задирки на промінні,
перекошене обличчя трави,
родовід ламаних ліній
від долонної до берегової,
звуковий планктон проціджується
китовими вусами високовольтних,
в безсонні своїм рахуєш
овечок сивих кульбаб над ланом —
де надламуєш корінець і
бризкає в очі невсохла пам’ять,
де вишкрібаєш світло
Поодинока хмарка над сосною —
наперсток Бога, щоб не поколотись
об гостру хвою, шиючи тасьмо́ю
вузьку леваду соняхів напроти,
стемніло яблуко,
зойкнула кора,
мураха стала дибки,
невикористані шприці бджіл
ночують в бомбосховищах вуликів,
щось викуриться з нори грудей
вивернуте дзеркальністю назовні
на світелко мілітаризоване до спалаху
серед листя недосвідчених кольорів
де стирчать оголені цоколі суцвіть
напівпровідниками прекрасного
спросоння
марно шукав уявну кнопку
щоб вимкнути гавкіт дворового пса
ранішньому снігу під кроками
теж заїло платівку —
ніби рівняння з двома невідомими нами
нічка яку не долучиш до серця ніколи
нічка яку сповідаєш німими вустами
плинність якої ламає розставлені коми
хто візерунки малює ножем на асфальті
віє
колеться вітер
бджолить
ходять ходором
тільки затуливши вуха
можна почути
як шкрябає голос по темряві
мов ніготь по захисному шару
лотерейного білета
він тут чужий —
жовклий листок на днищі чобіт
занесений в гавань дому
на причал килимка біля входу
що буде йому шорсткіше
ніж гостра суха трава
Хто перепустку дасть у святая святих?
За дверми шепеляють вітри-пілігрими.
Чи дійдуть крізь шпарину під ними листи,
чи, як сни по пробудженні, стануть німими?
ми засинали поряд
не зашторивши вікна в спальні
й мерехтіли зірочки ніби від стусана
в небесному оці уявного папараці
що навів на вікна цілісінькій місяць
мов об’єктив з безперервним спалахом
