Тарас Яресько
в ясний сонячний день
відпочиваючи під короною ясеня
ніхто з подорожніх так і не помітив
як на корі з’явилася
ще одна зайва зморшка
від того що під землею
вже світло наче дайвер в тьму пірнає
і все що так страшило і вело
відмичкою шкребе замок до раю
біліє аж від заздрощів вино
із ягід темних із тієї ночі
в якій горить горить уже печаль
а ти роззираєшся навсібіч
ніби підбираєш краєвид до ключика
застряглого в загрудній кишені
поки нервово скаче по мові
віршник без голови
аж підсипається сон-трава
від учора світ збожеволів
тиша ходить по краю
зазирає з осторогою
в кратер гучномовця
приставлений до риб’ячого рота
аж риба від наруги втопилася
киснуть довкола відстані і трамваї
зорі двояться мов язики зміїні
бачиш по тій дорозі де ми триваєм
блудними повертаються наші тіні
вразить іржа корозій усі корони
небо замовчує
качиний крик застряглий
в задовгій рурці лебединої шиї
коли та вигнулася вісімкою
коли на шальку одного крила
падав дощ а інше — сухе без води —
на чиє зачекалась повернення
та що танцює вночі на березі
аж ключиці висвистують у повітрі
й підвісними містками над часом
колихаються передпліччя
аж ріжеться наскрізь голос
що як
оглухнути
осліпнути
затерпнути
для усього крім
чи зможе той
хто сонце цілує в губи
задмухати темряву
чи виверне її мов кишеню
знаєш про що натякає
шумування молочної кислоти
в гортанних м’язах зозулі?
налийте і нам молока —
з порожніми жбаниками
проливається дощ
не в змозі зібрати докупи
свою роздроблену сутність
вкорінитися на поверхні очей
занурити мокрі руки в мурашники
виліплені на спині
от би —
ввімкнути запале сонце на біс
над рікою що зрошує поле зору
знов споглядати
як світло врізається у ландшафт
