Тарас Яресько
під лисячим кольором листя
каміння тверде й холодне
не розм’якає від ніжності
навіть якщо класти на нього свою долоню так
як кладеш на живіт вагітної жінки
на дев’ятому місяці року
в безсонні своїм рахуєш
овечок сивих кульбаб над ланом —
де надламуєш корінець і
бризкає в очі невсохла пам’ять,
де вишкрібаєш світло
від учора світ збожеволів
тиша ходить по краю
зазирає з осторогою
в кратер гучномовця
приставлений до риб’ячого рота
аж риба від наруги втопилася
ланцюг пробує зірватися з ланцюга
а яблуневий цвіт — наче покраяні
на дрібні шматочки бинти
розмотані одразу з усіх фараонів —
промокає собою ніч
небо замовчує
качиний крик застряглий
в задовгій рурці лебединої шиї
коли та вигнулася вісімкою
коли на шальку одного крила
падав дощ а інше — сухе без води —
ми прагнули моря взимку
аж притулялися
одне до одного вушними раковинами
в надії розчути його артефактний гул
аж кликали Галькою й Мартином
дворових собачат
і не спиться вікну — бачить пошуки броду
жовтим жовклим ошматтям жовтневого ЗМІ,
незачинений я, і вода що заходить
містить докази світла — ламкі, непрямі
стоячи на опівнічному березі
еге-гей-ського (якщо вірити відлунню) моря
яке судомилося і пінилося раз у раз
ти риторично питала: чи паморочиться пеліканам
при погляді з висоти вниз?
а я водночас нетерпляче перебирав варіанти
киснуть довкола відстані і трамваї
зорі двояться мов язики зміїні
бачиш по тій дорозі де ми триваєм
блудними повертаються наші тіні
вразить іржа корозій усі корони
вуста з корицею
розкришеної цеглини
знають все про розмурування
абрикосових кісточок
просипаних за комір вітру
віє
колеться вітер
бджолить
ходять ходором
ми і далі про осінь?
про те як осінні вітри
упирями присмоктуються до шиї
як просвердлюють між лопатками
чорні ходи до серця
