Тарас Яресько
підглядаючи крізь дірочки
в зрешетованих світлом грудях вірша
подібного тепер
до нічного неба в сузір’ї пегаса
я побачив що серце
небо замовчує
качиний крик застряглий
в задовгій рурці лебединої шиї
коли та вигнулася вісімкою
коли на шальку одного крила
падав дощ а інше — сухе без води —
Тримайся руки,
мов курсу тримались в вись
кульбабки із надто ранньою сивиною.
Спонтанність наша, як рима, вела кудись
до лап і лав
позолоченого конвою
крізь серпанок хмар
сонце видається коротко стриженим
можна дивитись не мружачись
можна розтиснути кулаки й підіграти
цьому вдаваному палатному спокою
де навіть підземне потойбіччя
сумний але синій —
з ластовинням
нафтових плям —
кит
заривається в мул
ну і нe чуй собі
ну і нe чуй —
поки вона —
з високою нотою в імені —
ставить назад за кожного
чорні свічечки насінин
коли заблукає в повітрі дим
птах позичить свій голос воді
й та під тишею битого міста
доведе до нявчання плямистий мармур
з розгортанням всередині каменю
Сонце пряжить голомозий берег.
Тут клепсидра луснула з піском.
Тут житейська віра в повний келих
й доброту шахіда з пояском.
П’яне сонце випарить мартіні.
батьки-засновники
адамоєви спокус
виходять із затінку на сітківку
у повінь соку в утробах яблук
з почерствілою до опівночі
осугою денного світла на шкірці —
під лисячим кольором листя
каміння тверде й холодне
не розм’якає від ніжності
навіть якщо класти на нього свою долоню так
як кладеш на живіт вагітної жінки
на дев’ятому місяці року
Отак і буває: нічого ніде,
і навіть у пастці заплі́снявів сир.
Нам губи хоча би обвітри — та де!—
вже й розу вітрів залишив бригадир.
Застряг, як у ліфті, в гортані мотив,
той хто живе в очікуванні стріли
ходить сутулячись
тамує дихання зачувши будь-який свист
щоб найщільніше зближались ребра
