Тарас Яресько
ну і нe чуй собі
ну і нe чуй —
поки вона —
з високою нотою в імені —
ставить назад за кожного
чорні свічечки насінин
вуха сов
чують шарудіння
в небесній проводці
коли мерехтять зорі
чують тремке серцебиття
не виглядай у дзеркалі моху
свої зелені роки —
світлофор серця не для тебе, вітре, ні —
переводь через груди ну хоча б от
крихкеньке відлуння з жолудя
яке шукає свій грім по батьківській лінії,
зима м’якшає
і сонце дедалі більше
вганяє у страх пополотнілі сніги
й з грюкотом падають долів
заточки бурульок
мов складається зброя
червоніють на подорожниках
кнопки виклику милосердя —
дихай поруч і не гадай
скільки мають вдихнути легені
щоб стати згодом
дитячими споминами для вітру
казали тобі дівчинко
не дивися не підглядай
не сунь свого носа у чужі страви
у гнізда сонних лелек
у дупла з білячими сухпайками
у замкові шпарини квіткових пуп’янків
задирки на промінні,
перекошене обличчя трави,
родовід ламаних ліній
від долонної до берегової,
звуковий планктон проціджується
китовими вусами високовольтних,
з висоти роздимлення
попелястому дятлу видно
свою тінь кольору попечених п’ят
майже кожного з ахіллесів прагнень
пробіглих по головешках ожинних зіниць
і безвісти зниклих між коренів
тихо тепер моторошно
в селищі фронтового типу
не чутно церковного хору
ніби обітниця мовчання
набула буквального значення
і навіть всередині дзвону
гамселить кулак по повітрю
то тут то там —
може колись
і почує стукіт
у двері оббиті синьою ржею
жінки вичерпують час із ріки
чекання припнуте на ланцюгу кіс
поламані кістки поглядів не зростаються
давно відквітли плечі над плесом
жінки вичерпують воду з води
якщо придивитися здалеку
на темно-зелений камуфляж бору
то просвіти в нім нагадуватимуть
прорізі від ножових
але варто ввійти всередину