Тарас Яресько
Коли слова стоять ув однині,
коли навколо первісно і голо,
ми замовлянь не вивершимо, ні,
хай наголос ще падає на голос.
Нехай у соснах заблукає звук,
а камінь — здавалося —
не повів і бровою моху
коли шиби злетіли у вирій
змахнувши скляними крилами
не знаючи на скільки уламків
хрипко розстібається блискавка
на воронячій горлянці
вивалюючи ще один голос
на зачовгану ожеледь тиші
де метафори мирного часу тепер
Тиша така, що на хриплий скрадається голос,
кряче на гілці шериф про вологу і пізню
ніжність, що наче хлібина, навпі́л розкололась,
наче остання, що ділить на до і на після.
Тиша сьогодні спізнилась на декілька ноток,—
вже відчуваємо
як час витікає без кровоспинних
як від ударної хвилі крику крихкішає простір
як оскомляться розтоптані туристичні маршрути мови
до світла на плесі
прив’язується
важкий кулак
рахує — розгинаючи
терплі пальці:
коли проходжу крізь ліс
як не старався б
під ногами похрустує хмиззя
вже знаю:
павутина занадто лояльна
підглядаючи крізь дірочки
в зрешетованих світлом грудях вірша
подібного тепер
до нічного неба в сузір’ї пегаса
я побачив що серце
Хто перепустку дасть у святая святих?
За дверми шепеляють вітри-пілігрими.
Чи дійдуть крізь шпарину під ними листи,
чи, як сни по пробудженні, стануть німими?
той хто живе в очікуванні стріли
ходить сутулячись
тамує дихання зачувши будь-який свист
щоб найщільніше зближались ребра
тонко ж
дупла зашиті хрестовиками
з ризикованим хистом павутин
обіймати навиліт вітер
навіть поривчастий і такий
з висоти роздимлення
попелястому дятлу видно
свою тінь кольору попечених п’ят
майже кожного з ахіллесів прагнень
пробіглих по головешках ожинних зіниць
і безвісти зниклих між коренів
