Тарас Яресько
киснуть довкола відстані і трамваї
зорі двояться мов язики зміїні
бачиш по тій дорозі де ми триваєм
блудними повертаються наші тіні
вразить іржа корозій усі корони
до світла на плесі
прив’язується
важкий кулак
рахує — розгинаючи
терплі пальці:
шепіт прискорений в крик
кількасот метрів протримався в сідлі вітру
поки той намагався роздмухати
місячне світло провалене у вовчі ями
повалити пам’ятник жука-бронзівки на квітці
здути краплину з віконця плеса
мурашник сопить в усі дірочки,
на комірці заношеної кори
зібралися стовбурові клітини вітру,
долоня пастухом випасає пальці
на зелених стебельцях тендітності,
вівчар входить у свій учорашній слід
з висоти роздимлення
попелястому дятлу видно
свою тінь кольору попечених п’ят
майже кожного з ахіллесів прагнень
пробіглих по головешках ожинних зіниць
і безвісти зниклих між коренів
життя пре красно
серед сюру й сюрчання
коники шукають
свій скошений стрекіт
в копиці сіна
сльози заходять до ока неначе до церкви
лівого й правого ока — мов різних конфесій
кілька дощів і зумієш — клянуся на плесі —
переростати а не заливатися з верхом
ластівка з куксами крил понад берегом стиха
лусочками кришиться вутла кора,
плющі набувають штучних хребтів
обвиваючи придорожні стовпи і знаки,
тіні відкидають людей,
вітер шукає поле в собі
(тінь од вітру також невидима)
якщо на початку вірша
дуло солов’я висить на гілці
то в кінці воно має висвистіти
щоб розчуло навіть грибне вухо
почавлене ведмежою лапою
місцеві на світанні
скликають усю родину —
сонце ж бо прорізається крізь обрій
мов перший молочний зуб
готуючись до трьохочкових кидків
світлом в зіниці
віє
колеться вітер
бджолить
ходять ходором
1
мілітаризується серпневий сад
звисають гарматні ядра
смородини