Тарас Яресько
життя пре красно
серед сюру й сюрчання
коники шукають
свій скошений стрекіт
в копиці сіна
лусочками кришиться вутла кора,
плющі набувають штучних хребтів
обвиваючи придорожні стовпи і знаки,
тіні відкидають людей,
вітер шукає поле в собі
(тінь од вітру також невидима)
лещата стискаються —
й від самої думки про це
тріщить каріозна вежа
зі слонової кістки
лещата стискаються
місцеві на світанні
скликають усю родину —
сонце ж бо прорізається крізь обрій
мов перший молочний зуб
готуючись до трьохочкових кидків
світлом в зіниці
нічого з цього не буде:
ні мисливців на осінь не-
розділеного мовчання
коли воно стає золотим
повінь відступає
лишаючи по собі у траві
розбите на краплі серце води
вербу посивілу впродовж однієї ночі
присоромлені водяні лілії
що почувають себе манкуртами
Поодинока хмарка над сосною —
наперсток Бога, щоб не поколотись
об гостру хвою, шиючи тасьмо́ю
вузьку леваду соняхів напроти,
колір річкової радості
розширює світогляд зору
намивних камінців
що впускають у себе хвилі
стаючи мушлями
Отак і буває: нічого ніде,
і навіть у пастці заплі́снявів сир.
Нам губи хоча би обвітри — та де!—
вже й розу вітрів залишив бригадир.
Застряг, як у ліфті, в гортані мотив,
вечір на шворці
іржа у кутику
віконного ока
немов каміння
вплетене в коси джерельців
так лиця — усіх своїх —
вплітаються в зоровий нерв
наносячись звідти де чорні ниточки
вздовж і впоперек перепливають
відстань вимірюється подихами
для юного вітру який
під час обряду своєї ініціації
змушує сльозити око
першого стрічного
