Тарас Яресько
жінки вичерпують час із ріки
чекання припнуте на ланцюгу кіс
поламані кістки поглядів не зростаються
давно відквітли плечі над плесом
жінки вичерпують воду з води
коли заблукає в повітрі дим
птах позичить свій голос воді
й та під тишею битого міста
доведе до нявчання плямистий мармур
з розгортанням всередині каменю
от нам тепер недитячі ігри:
мова хвилюється раз —
і з кожним мовленим словом
котиться вгору-вниз
всі:
і проблиски світла —
мов з-під зіниць —
з-під важких каменів
відкочених
проливається дощ
не в змозі зібрати докупи
свою роздроблену сутність
вкорінитися на поверхні очей
занурити мокрі руки в мурашники
виліплені на спині
антиосінні заворушення
почалися
з примірянням нагорі
піхотою дощових крапель
білої панцирної броні
ходити і відчувати —
як в’їдається шурхіт,
як тактильна пам’ять підводить вітер,
як щуляться слимаки
(з класовою заздрістю до равликів)
завжди знаючи напрям поривів
подих перечепився за гілку і не летить
павучок нерозкритим парашутом самого себе
пускає нитку щоб не загубитись у власній тіні,
до сердитого виразу води кола на ній
міряються запамороченнями,
від учора світ збожеволів
тиша ходить по краю
зазирає з осторогою
в кратер гучномовця
приставлений до риб’ячого рота
аж риба від наруги втопилася
тільки затуливши вуха
можна почути
як шкрябає голос по темряві
мов ніготь по захисному шару
лотерейного білета
відчини переді мною ковану браму у місто
небо над яким нависає замахом
небо над яким нахмарене ніби синець під оком
й де на перехресному допиті вітрів
заламуються перші молочні крила
Колють вії повітря — до дір, до снігів причинних.
Пісня нам забезпечить алібі в тиші вулиць.
Щось засіло у тьмі — вже не наше, але нічийне,—
артефактом зим, як застрягла під серцем куля.
Проникає у дім сніг непроханий на волоссі;
