Тарас Яресько
Поодинока хмарка над сосною —
наперсток Бога, щоб не поколотись
об гостру хвою, шиючи тасьмо́ю
вузьку леваду соняхів напроти,
колір річкової радості
розширює світогляд зору
намивних камінців
що впускають у себе хвилі
стаючи мушлями
кажан
кульгавий на одне крило
тавроване сонячним опіком
свій серед чужих
прочанин печерних світловин
вловлює ультразвукову
батьки-засновники
адамоєви спокус
виходять із затінку на сітківку
у повінь соку в утробах яблук
з почерствілою до опівночі
осугою денного світла на шкірці —
вітер
проходить крізь торговицю лісу
ножем крізь масло
маслом крізь ножі
тріпає мов шерсть вірних псів
розворушується мурашник сонця
зрання розповзається довкола
світломаскувальний режим грудей
щось і далі ховає всередині від усіх
кує-не-кує —
а заново зібраний дощ
ляпасами отямлює маки
в яких завірусились зозулині луни
під право першої самоти
ми зводили круті стіни
що наражали вітри на самогубства
найкращі з нас прикрашали їх муралами
які птахи роздивлялися навіть не мружачись
ми зводили біля себе
стіни такі високі та гострі
я флейта
я наслідую вітер у голові
вмію вибивати кобрам передні
в моїй аорті вчиться плавати кров
я раптовість затерта до дірочок
стоячи на опівнічному березі
еге-гей-ського (якщо вірити відлунню) моря
яке судомилося і пінилося раз у раз
ти риторично питала: чи паморочиться пеліканам
при погляді з висоти вниз?
а я водночас нетерпляче перебирав варіанти
ось і надія —
тоншає шкаралупа
під поглядом ізсередини себе
що вже гортає хмару за хмарою
з топографічним вростанням променів
лише озброєне око помітить
експансію червоного на веселці
вгрузлій в розмоклу вирву
лише озброєне віями —
цим тренувальним знаряддям
для фехтувальниць на осиних жалах
