Тарас Яресько
вже світло наче дайвер в тьму пірнає
і все що так страшило і вело
відмичкою шкребе замок до раю
біліє аж від заздрощів вино
із ягід темних із тієї ночі
в якій горить горить уже печаль
лещата стискаються —
й від самої думки про це
тріщить каріозна вежа
зі слонової кістки
лещата стискаються
в галактиці лісу все обертається коло сосен
кружеляють над верхівками чорні птахи
мов клапті піратських прапорів
снують павуки що родяться вже старими
бо не пускають іншої нитки крім сивої
згадай як ми простували
до високого собору поезії
де навіть павутинки під банями
врочистіші за срібні ланцюжки
згадай як ми синхронно сміялися
осінь цьогоріч проявлялась раніше звичного:
ще коли попіл збирався в перелітні зграї
над вигорілими пшеничними полями
«в усьому винні
серця-попередники» —
мовило зозулине серце
на своє виправдання
виштовхуючи з моїх грудей
вже енне за ліком
подейкують
що біля протилежного берега
кола які розходяться на воді
позначають собою
рівні гучності звуку
на рибних вечірках
хтось жартома переназвав
птахів іменами риб
і ніби навмисно
зимове небо просипалось
сніжним планктоном
колір річкової радості
розширює світогляд зору
намивних камінців
що впускають у себе хвилі
стаючи мушлями
споглядаю
як не впорався наждак очерету
із затиранням берегової лінії
до стрункого послуху
як не впоралося сонце —
калюжі проступають на розбитих асфальтах
ніби мутна підземна ріка
шпигує за грудневим простором
сотнею своїх очей
я вглядаюся в обличчя хлопчаків
вже відчуваємо
як час витікає без кровоспинних
як від ударної хвилі крику крихкішає простір
як оскомляться розтоптані туристичні маршрути мови
