Тарас Яресько
ніби кіноляп у дешевій стрічці про осінь
ця відчайдушна спроба вийти сухими з дощу
занурившись під пріле листя обопільних спогадів
що вже розмокло і протікає проте ще утримує
якесь переховуване мов контрабанда
якесь закодоване лише для двох
спросоння
марно шукав уявну кнопку
щоб вимкнути гавкіт дворового пса
ранішньому снігу під кроками
теж заїло платівку —
Коли слова стоять ув однині,
коли навколо первісно і голо,
ми замовлянь не вивершимо, ні,
хай наголос ще падає на голос.
Нехай у соснах заблукає звук,
ноги любові
кроками на снігу риплять
ніби виводять поводирем
підземний вітер
на найближчий колодязь
гостро тече ріка —
цей заломистий корінь
горішнього синього —
вже не навчаючи нас
взаємної ввічливості —
хроніки зими холодні та довгі
паляться дрова споминів
відганяючи страхи
наче виголоднілих вовків
на яких місячний вітер вночі виє першим
діючи на випередження
тріснула гілка
мов зламалося ребро тиші
і сполохався навіть страх
який набув подоби вітру
й підступав холодним обручем
до горла сонного птаха
той
хто майструє човен в пустелі
найбільше з усіх
вірить у воду
подумки зміцнює дно смолою
з розплавлених спекою зіниць
Поодинока хмарка над сосною —
наперсток Бога, щоб не поколотись
об гостру хвою, шиючи тасьмо́ю
вузьку леваду соняхів напроти,
де сухий очерет
кволе тіло ріки прицвяховує
де риби вербу
мов школярку за коси смикають
всі сто років самотності
водорості спогадів
що спливли на поверхню пам’яті
чіпляються за соломинки променів
не в силах тонути вдруге
а отже пам’ять більше не підвладна
впорядкованому плину часу
чи забуду колись
як вогонь пійманий на гарячому
винувато лижеться
як сполохана вода розмиває своє ж лице
як прозріння собі вистукує костуром шлях
