Тарас Яресько
чи забуду колись
як вогонь пійманий на гарячому
винувато лижеться
як сполохана вода розмиває своє ж лице
як прозріння собі вистукує костуром шлях
на чиє зачекалась повернення
та що танцює вночі на березі
аж ключиці висвистують у повітрі
й підвісними містками над часом
колихаються передпліччя
аж ріжеться наскрізь голос
червоніють на подорожниках
кнопки виклику милосердя —
дихай поруч і не гадай
скільки мають вдихнути легені
щоб стати згодом
дитячими споминами для вітру
вже відчуваємо
як час витікає без кровоспинних
як від ударної хвилі крику крихкішає простір
як оскомляться розтоптані туристичні маршрути мови
вітер зализує язиками протягів
своє намозолене тіло
в повітрі застрягає розгубленість
мов чобіт в березневому чорноземі
задирки на промінні,
перекошене обличчя трави,
родовід ламаних ліній
від долонної до берегової,
звуковий планктон проціджується
китовими вусами високовольтних,
подих перечепився за гілку і не летить
павучок нерозкритим парашутом самого себе
пускає нитку щоб не загубитись у власній тіні,
до сердитого виразу води кола на ній
міряються запамороченнями,
чи будуть висміяні спроби очерету
засклити власні прогалини
рідким склом дощів
відправити запах надламаних стебел
на протилежний берег поштовим вітром
той
хто майструє човен в пустелі
найбільше з усіх
вірить у воду
подумки зміцнює дно смолою
з розплавлених спекою зіниць
ось так виглядає осіння невизначеність:
жовтий листок над головами
мов підбитий палаючий безпілотник
в який вдивляємося щосили
й не можемо розрізнити
на чиєму він боці
вже світло наче дайвер в тьму пірнає
і все що так страшило і вело
відмичкою шкребе замок до раю
біліє аж від заздрощів вино
із ягід темних із тієї ночі
в якій горить горить уже печаль
дрібна водомірка
двома північними лапками
двома південними
перебігає по автопортрету вітру
на колихкій воді
