Тарас Яресько
тісниться пшеничне море
радісно плещеться
нетерпінням проламані
циферблатні скельця росин
1
морщава мудрість кори
підмайстер’я долоні
спека бетону
ветування корою,
поперекові простріли дерев,
крило по периметру
обмежується проваллям,
холодна зброя крику
подих перечепився за гілку і не летить
павучок нерозкритим парашутом самого себе
пускає нитку щоб не загубитись у власній тіні,
до сердитого виразу води кола на ній
міряються запамороченнями,
де очниці гнізд
обмінюються скалками
де торф і бурштин бережуть
спадщину невиправданих і
виправданих передчуттів —
осягати
зимову розгубленість
можна лише повільно —
ніби цмулячи крізь
відламану кактусову колючку
лусочками кришиться вутла кора,
плющі набувають штучних хребтів
обвиваючи придорожні стовпи і знаки,
тіні відкидають людей,
вітер шукає поле в собі
(тінь од вітру також невидима)
не виглядай у дзеркалі моху
свої зелені роки —
світлофор серця не для тебе, вітре, ні —
переводь через груди ну хоча б от
крихкеньке відлуння з жолудя
яке шукає свій грім по батьківській лінії,
кульмінація кольору,
рудоборода іржа
стовбурових годинників,
букові кігті
вчепилися в щось
я був псом який
стереже на мокрім асфальті
полегле тіло дощу
доки воно не воскресне
гостро тече ріка —
цей заломистий корінь
горішнього синього —
вже не навчаючи нас
взаємної ввічливості —
опале листя сохне по дереву
скручується совиною шиєю в
напрямку невизначеності,
одинока луна прагне відбитися
від долоні,
