Тарас Яресько
хвиль непрохана дрож і капіжні подкасти,
під туманом немовби під кайфом трава,
то заблуканий ліс у тобі розблукався,
то вода витікає з твого рукава
ще кілька слів про мох
про його уповільнене існування
про мізерні шанси врости в повітря
про спроби вберегти від застуди камінь
("камінчику, синку, застібни мох, застудишся") —
ти так довго ходила навколо нього
на поклик свічки
ввійдеш посеред ночі
у коло непевного світла
і твоя тінь вигризе собі шмат
з його діаметру
геометрично нерівний
немов каміння
вплетене в коси джерельців
так лиця — усіх своїх —
вплітаються в зоровий нерв
наносячись звідти де чорні ниточки
вздовж і впоперек перепливають
в галактиці лісу все обертається коло сосен
кружеляють над верхівками чорні птахи
мов клапті піратських прапорів
снують павуки що родяться вже старими
бо не пускають іншої нитки крім сивої
даруй що привів за спиною
свою тінь
у чисте твоє споглядання
ти сказала: пусте,
подейкують
що біля протилежного берега
кола які розходяться на воді
позначають собою
рівні гучності звуку
на рибних вечірках
зима м’якшає
і сонце дедалі більше
вганяє у страх пополотнілі сніги
й з грюкотом падають долів
заточки бурульок
мов складається зброя
місто забудовується так щільно
ніби чинить облаву на вітри
втілює план перехоплення
найменшого протягу
наближається коляда
коли заблукає в повітрі дим
птах позичить свій голос воді
й та під тишею битого міста
доведе до нявчання плямистий мармур
з розгортанням всередині каменю
миттєвосте —
за яку вислизає тепло
з-під знятої шапочки жолудя —
розщепися заячою губою
сядем на краєчку твоєї розколини
звісим ноги пошарпаєм потічок
коли сонце
страусовою головою
ховається в пустельний пісок
що в долонях розсипається
мов логіка сну по пробудженні —
