Тарас Яресько
Коли слова стоять ув однині,
коли навколо первісно і голо,
ми замовлянь не вивершимо, ні,
хай наголос ще падає на голос.
Нехай у соснах заблукає звук,
ноги любові
кроками на снігу риплять
ніби виводять поводирем
підземний вітер
на найближчий колодязь
фальстарти для перелітних сторінок
великого тлумачного осені
який не читали але засуджуєм
і ти немов перед довгою темрявою
підфарбовуєш губи червоним
цілуючи розмоклу троянду
хроніки зими холодні та довгі
паляться дрова споминів
відганяючи страхи
наче виголоднілих вовків
на яких місячний вітер вночі виє першим
діючи на випередження
якщо на початку вірша
дуло солов’я висить на гілці
то в кінці воно має висвистіти
щоб розчуло навіть грибне вухо
почавлене ведмежою лапою
ніби кіноляп у дешевій стрічці про осінь
ця відчайдушна спроба вийти сухими з дощу
занурившись під пріле листя обопільних спогадів
що вже розмокло і протікає проте ще утримує
якесь переховуване мов контрабанда
якесь закодоване лише для двох
водорості спогадів
що спливли на поверхню пам’яті
чіпляються за соломинки променів
не в силах тонути вдруге
а отже пам’ять більше не підвладна
впорядкованому плину часу
крізь серпанок хмар
сонце видається коротко стриженим
можна дивитись не мружачись
можна розтиснути кулаки й підіграти
цьому вдаваному палатному спокою
де навіть підземне потойбіччя
равлик
здається звалив на себе
більше ніж може винести
відстань йому
вимірюється подорожниками
Сивий туман, ніби блузка легка, прозориться.
Довга дорога — розмотана чорна пряжа.
На перехрестях по вісім очей дозорами —
на КПП павутинних — усіх пов’яжуть.
Сонце спадає за плечі тобі, як обрії.
побачити
ультрафіолетовий спектр бузку
вислухати
пульсацію на сонячних артеріях
