Тарас Яресько
я бував там
де бджоли окрім останньої
розкладалися пасьянсом
у щільнику
і там
вітер фасує холодні думки по
колотих горіхових шкаралупах,
заганяє їх під нігті кори,
скоро жовклий фенікс
оголятиме п‘яту правду
на п‘ятому своєму вмиранні
робінгуд вітру
зриває перстені шипшини
і роздає направо й наліво
верба вербує вербу
стежити за водою
Сонце пряжить голомозий берег.
Тут клепсидра луснула з піском.
Тут житейська віра в повний келих
й доброту шахіда з пояском.
П’яне сонце випарить мартіні.
в краю покраяному до крайнощів
смерть води живе в порожнім колодязі
з округлою форми луною від гуку всередину
яка буде здатна станцювати навколо секвої,
довести до дзену мідяний дзвін,
розгледь його
вимовляй
йому теж дубіє язик від
танінів кори
його рот це також майже поріз
ну і нe чуй собі
ну і нe чуй —
поки вона —
з високою нотою в імені —
ставить назад за кожного
чорні свічечки насінин
стемніло яблуко,
зойкнула кора,
мураха стала дибки,
невикористані шприці бджіл
ночують в бомбосховищах вуликів,
спитай у вітру родом із виноградників
скільки потрібно проміле кисню в крові
щоб підкоситися у траву
щоб викашляти під кору
павучка який вміє плести з нуля легені
Погасилась печаль підземна — аж стало димно,
далі випнулась териконом сама назовні.
Звуки проросту тут би визбирати, щоб ними
пересіяти лису вирву в озимій мові.
Тут не в риму ідуть із часом — і крок за кроком,
вуста з корицею
розкришеної цеглини
знають все про розмурування
абрикосових кісточок
просипаних за комір вітру
віє
колеться вітер
бджолить
ходять ходором
