Тарас Яресько
згадай як ми простували
до високого собору поезії
де навіть павутинки під банями
врочистіші за срібні ланцюжки
згадай як ми синхронно сміялися
прозорий вітерець
пролітаючи низько над рікою
підмочив у ній зграйки
навислої комашні
сіли батарейки
якщо придивитися здалеку
на темно-зелений камуфляж бору
то просвіти в нім нагадуватимуть
прорізі від ножових
але варто ввійти всередину
надоєний місяць стоншився до серпика —
комашня стає у чергу за молоком
бродячий пес
нюшить сліди промінців у повітрі —
знеживлено до світанку
подейкують
що біля протилежного берега
кола які розходяться на воді
позначають собою
рівні гучності звуку
на рибних вечірках
хтось жартома переназвав
птахів іменами риб
і ніби навмисно
зимове небо просипалось
сніжним планктоном
після дощу
на твоєму одязі
лишається енна кількість
ще не висохлих крапель
тотожних зворотному відліку
перед спрагою
казали тобі дівчинко
не дивися не підглядай
не сунь свого носа у чужі страви
у гнізда сонних лелек
у дупла з білячими сухпайками
у замкові шпарини квіткових пуп’янків
чи забуду колись
як вогонь пійманий на гарячому
винувато лижеться
як сполохана вода розмиває своє ж лице
як прозріння собі вистукує костуром шлях
В атмосфері страху — бульбашка цілунку.
В стратосфері болю — пластирем вуста.
Навіконна крига явить візерунки.
Ще не знаю, хто ти — та або не та.
Лабіринти долі в самоті не винні,
надто жарке літо надто
просмолені міські дашки
ось-ось спухнуть від опіків
чорними пухирями
та навіть спека насправді не привід
залишатися в затінку
Хмара не плаче, просто сльозиться водами, —
напевно, Господня вія на неї впала.
Ліс у своєму травні, немов здивований
дідо-забудько, якому відтерпла пам'ять.
Є мов немає — дні тепер наче привиди,