Тарас Яресько
осінь цьогоріч проявлялась раніше звичного:
ще коли попіл збирався в перелітні зграї
над вигорілими пшеничними полями
задирки на промінні,
перекошене обличчя трави,
родовід ламаних ліній
від долонної до берегової,
звуковий планктон проціджується
китовими вусами високовольтних,
опале листя сохне по дереву
скручується совиною шиєю в
напрямку невизначеності,
одинока луна прагне відбитися
від долоні,
де очниці гнізд
обмінюються скалками
де торф і бурштин бережуть
спадщину невиправданих і
виправданих передчуттів —
а камінь — здавалося —
не повів і бровою моху
коли шиби злетіли у вирій
змахнувши скляними крилами
не знаючи на скільки уламків
ветування корою,
поперекові простріли дерев,
крило по периметру
обмежується проваллям,
холодна зброя крику
де не клюють будяки на рукав
де сивина кульбаби не діткнута —
там вітер можна переходити вбрід
запаху облавного лиса
по стежині не здатній
я був псом який
стереже на мокрім асфальті
полегле тіло дощу
доки воно не воскресне
кує-не-кує —
а заново зібраний дощ
ляпасами отямлює маки
в яких завірусились зозулині луни
під право першої самоти
ще кілька слів про мох
про його уповільнене існування
про мізерні шанси врости в повітря
про спроби вберегти від застуди камінь
("камінчику, синку, застібни мох, застудишся") —
ти так довго ходила навколо нього
Ніби апостроф літери, тьму розсуне
світло, крізь вікна ламане-переламане.
Може колись. А поки ще трохи драми нам,
ще трохи нас насниться тобі, красуне.
Дайте на біс нам сонця, і достобіса:
Отак і буває: нічого ніде,
і навіть у пастці заплі́снявів сир.
Нам губи хоча би обвітри — та де!—
вже й розу вітрів залишив бригадир.
Застряг, як у ліфті, в гортані мотив,
