Тарас Яресько
спросоння
марно шукав уявну кнопку
щоб вимкнути гавкіт дворового пса
ранішньому снігу під кроками
теж заїло платівку —
ми зводили круті стіни
що наражали вітри на самогубства
найкращі з нас прикрашали їх муралами
які птахи роздивлялися навіть не мружачись
ми зводили біля себе
стіни такі високі та гострі
водорості спогадів
що спливли на поверхню пам’яті
чіпляються за соломинки променів
не в силах тонути вдруге
а отже пам’ять більше не підвладна
впорядкованому плину часу
Зливи зливаються без церемоній,
лицарі зрадоньку сіють без докору.
Ти молитовно стуляєш долоні,
ловлячи крихти долонного спокою.
Мариться франту і хмариться фронту,
ми і далі про осінь?
про те як осінні вітри
упирями присмоктуються до шиї
як просвердлюють між лопатками
чорні ходи до серця
де сухий очерет
кволе тіло ріки прицвяховує
де риби вербу
мов школярку за коси смикають
всі сто років самотності
вітер зализує язиками протягів
своє намозолене тіло
в повітрі застрягає розгубленість
мов чобіт в березневому чорноземі
ось так виглядає осіння невизначеність:
жовтий листок над головами
мов підбитий палаючий безпілотник
в який вдивляємося щосили
й не можемо розрізнити
на чиєму він боці
зима м’якшає
і сонце дедалі більше
вганяє у страх пополотнілі сніги
й з грюкотом падають долів
заточки бурульок
мов складається зброя
від учора у передмісті
півнів перевели на зимовий час
а ми тримаємось за поручні спогадів
обличчями до напрямку руху
й житіє нині мов орхідея
що випнула коріння над горщиком
на схилі крутого берега
над прірвою самого себе
де камінець з-під ноги радо зривається
вниз в обійми води
де дихають зябра тріщинок на корі
де навіть смерть призахідного сонця
хроніки зими холодні та довгі
паляться дрова споминів
відганяючи страхи
наче виголоднілих вовків
на яких місячний вітер вночі виє першим
діючи на випередження