Тарас Яресько
загадуй бажання — вітер розмахує
чарівними паличками бабок
і хилитаються тіні від каштанів
ніби заколисуючи в собі найтемніше
й я входжу по черзі у кожну
а їм від того ні темно ні ясно
пам’ятаю як дітьми
ми гасали поміж дерев
крізь тінисте гілля яких
все ж просочувалось проміння
тонкими закарлюками
надоєний місяць стоншився до серпика —
комашня стає у чергу за молоком
бродячий пес
нюшить сліди промінців у повітрі —
знеживлено до світанку
той хто живе в очікуванні стріли
ходить сутулячись
тамує дихання зачувши будь-який свист
щоб найщільніше зближались ребра
вечір на шворці
іржа у кутику
віконного ока
розмита світлина ночі
на поверхні води
бо вітерець пестить гладінь
і та цнотливо тремтить
але не сахається
вітре-не-вітре
дай відчути твою полегкість
з якою сиплеш на солончак свої рани
витрушуєш з килимків моху
поцуплені ними луни
дай пізнати безвинність дубової
щось викуриться з нори грудей
вивернуте дзеркальністю назовні
на світелко мілітаризоване до спалаху
серед листя недосвідчених кольорів
де стирчать оголені цоколі суцвіть
напівпровідниками прекрасного
де очниці гнізд
обмінюються скалками
де торф і бурштин бережуть
спадщину невиправданих і
виправданих передчуттів —
всі:
і проблиски світла —
мов з-під зіниць —
з-під важких каменів
відкочених
шшшарудіння в траві
шшшерехи листя
шшшурхіт пташиних крил
перемикаються мов частоти
несправного радіо
і де той вершник
в моховому сідлі на камені,
чому не скаче,
коли ламкий черешок
креше собою об запах сірки
