Тарас Яресько
крило без птаха
чи лише уявлення про крило
летить над лісом на синій шепіт
і трава заштриховує дно повітря
щоб м’якше було приземлення —
пливи пливи
ти ж на дві третіх з води
хай з-під п’ят розлітається
краплями річковий сміх
бризкає в очі світлом з поверхні
як трепанований апельсин
в ясний сонячний день
відпочиваючи під короною ясеня
ніхто з подорожніх так і не помітив
як на корі з’явилася
ще одна зайва зморшка
від того що під землею
задрімай в бомбосховищі сестро
хай насняться тобі:
лебеді з рушників
в номерах готельних
кує-не-кує —
а заново зібраний дощ
ляпасами отямлює маки
в яких завірусились зозулині луни
під право першої самоти
спитай у вітру родом із виноградників
скільки потрібно проміле кисню в крові
щоб підкоситися у траву
щоб викашляти під кору
павучка який вміє плести з нуля легені
чиясь ідеальна картина світу
висить на стіні вітальні:
зелень ріка небо що ось-ось
перехреститься трійкою птахів
згори вниз і справа наліво
місцеві на світанні
скликають усю родину —
сонце ж бо прорізається крізь обрій
мов перший молочний зуб
готуючись до трьохочкових кидків
світлом в зіниці
небо промерзає до пташиних кісточок
над хворим на амнезію маком
який запелющить повіки
коли згадає усе —
і внутрішньо переміщену осінь
в краю покраяному до крайнощів
смерть води живе в порожнім колодязі
з округлою форми луною від гуку всередину
яка буде здатна станцювати навколо секвої,
довести до дзену мідяний дзвін,
під лисячим кольором листя
каміння тверде й холодне
не розм’якає від ніжності
навіть якщо класти на нього свою долоню так
як кладеш на живіт вагітної жінки
на дев’ятому місяці року
заростає
шовковий шлях хробачка
й під кесарів розтин яблук
зернятка скидають із себе
окислені панцири м’якушу
