Тарас Яресько
на чиє зачекалась повернення
та що танцює вночі на березі
аж ключиці висвистують у повітрі
й підвісними містками над часом
колихаються передпліччя
аж ріжеться наскрізь голос
вуха сов
чують шарудіння
в небесній проводці
коли мерехтять зорі
чують тремке серцебиття
в галактиці лісу все обертається коло сосен
кружеляють над верхівками чорні птахи
мов клапті піратських прапорів
снують павуки що родяться вже старими
бо не пускають іншої нитки крім сивої
ніби рівняння з двома невідомими нами
нічка яку не долучиш до серця ніколи
нічка яку сповідаєш німими вустами
плинність якої ламає розставлені коми
хто візерунки малює ножем на асфальті
Погасилась печаль підземна — аж стало димно,
далі випнулась териконом сама назовні.
Звуки проросту тут би визбирати, щоб ними
пересіяти лису вирву в озимій мові.
Тут не в риму ідуть із часом — і крок за кроком,
Сонце себе за коси з пітьми витягує.
Сонце в очах існує, але не признане.
Сонце не зможе звати себе бродягою,
поки рівненько ходить, немов на прив’язі.
Поміж річними кільцями серце дерева,
антиосінні заворушення
почалися
з примірянням нагорі
піхотою дощових крапель
білої панцирної броні
на поклик свічки
ввійдеш посеред ночі
у коло непевного світла
і твоя тінь вигризе собі шмат
з його діаметру
геометрично нерівний
відстань вимірюється подихами
для юного вітру який
під час обряду своєї ініціації
змушує сльозити око
першого стрічного
наша молодість до останнього йде за маревом
наші спомини завербовані полем маковим
чемна доленька на бензині була заварена
надто чемна щоб бути вдень і вночі однакова
у сльози є тонке мистецтво ставати натяком
фальстарти для перелітних сторінок
великого тлумачного осені
який не читали але засуджуєм
і ти немов перед довгою темрявою
підфарбовуєш губи червоним
цілуючи розмоклу троянду
Коли слова стоять ув однині,
коли навколо первісно і голо,
ми замовлянь не вивершимо, ні,
хай наголос ще падає на голос.
Нехай у соснах заблукає звук,