Тарас Яресько
надто жарке літо надто
просмолені міські дашки
ось-ось спухнуть від опіків
чорними пухирями
та навіть спека насправді не привід
залишатися в затінку
надоєний місяць стоншився до серпика —
комашня стає у чергу за молоком
бродячий пес
нюшить сліди промінців у повітрі —
знеживлено до світанку
прозорий вітерець
пролітаючи низько над рікою
підмочив у ній зграйки
навислої комашні
сіли батарейки
Вітер із вітром куражаться, бо
віття розхитане, мов напідпитку.
В тісті сумління замішаний Бог,—
місячи, потай лишає відбитки.
На прикордонні твоїх молитов
в краю покраяному до крайнощів
смерть води живе в порожнім колодязі
з округлою форми луною від гуку всередину
яка буде здатна станцювати навколо секвої,
довести до дзену мідяний дзвін,
поки вдих і видих зберігають нейтралітет
голос починає свій шлях самурая
з піднебіння у піднебесся
шереги обрізаних зимових дерев —
письмо ієрогліфами східного бога —
рибина викинута на берег
вперше пізнала спрагу
як вперше по-справжньому пізнав час
аркуш відривного календаря
в покинутій оселі
згадай як ми простували
до високого собору поезії
де навіть павутинки під банями
врочистіші за срібні ланцюжки
згадай як ми синхронно сміялися
мати прагнула розділяти біль
мати прагнула розділяти яблука
та молодший з хлопців
ховаючи своє за пазухою
тікав на горище
де крізь віконце спостерігав
ми і далі про осінь?
про те як осінні вітри
упирями присмоктуються до шиї
як просвердлюють між лопатками
чорні ходи до серця
опале листя сохне по дереву
скручується совиною шиєю в
напрямку невизначеності,
одинока луна прагне відбитися
від долоні,
в галактиці лісу все обертається коло сосен
кружеляють над верхівками чорні птахи
мов клапті піратських прапорів
снують павуки що родяться вже старими
бо не пускають іншої нитки крім сивої
