Тарас Яресько
казали тобі дівчинко
не дивися не підглядай
не сунь свого носа у чужі страви
у гнізда сонних лелек
у дупла з білячими сухпайками
у замкові шпарини квіткових пуп’янків
якщо придивитися здалеку
на темно-зелений камуфляж бору
то просвіти в нім нагадуватимуть
прорізі від ножових
але варто ввійти всередину
коли
розстелившись у повний зріст
помирає призахідне світло —
вітер криміналістом шукає
в нього під нігтями
тіні камінних метеликів —
стемніло яблуко,
зойкнула кора,
мураха стала дибки,
невикористані шприці бджіл
ночують в бомбосховищах вуликів,
даруй що привів за спиною
свою тінь
у чисте твоє споглядання
ти сказала: пусте,
вітре-не-вітре
дай відчути твою полегкість
з якою сиплеш на солончак свої рани
витрушуєш з килимків моху
поцуплені ними луни
дай пізнати безвинність дубової
Вітер із вітром куражаться, бо
віття розхитане, мов напідпитку.
В тісті сумління замішаний Бог,—
місячи, потай лишає відбитки.
На прикордонні твоїх молитов
опале листя сохне по дереву
скручується совиною шиєю в
напрямку невизначеності,
одинока луна прагне відбитися
від долоні,
калюжі проступають на розбитих асфальтах
ніби мутна підземна ріка
шпигує за грудневим простором
сотнею своїх очей
я вглядаюся в обличчя хлопчаків
ми засинали поряд
не зашторивши вікна в спальні
й мерехтіли зірочки ніби від стусана
в небесному оці уявного папараці
що навів на вікна цілісінькій місяць
мов об’єктив з безперервним спалахом
хто без жодної краплі рому
мине поле лісу
де розвітрені дерева
чіпким гіллям беруть
один одного на абордаж
вже відчуваємо
як час витікає без кровоспинних
як від ударної хвилі крику крихкішає простір
як оскомляться розтоптані туристичні маршрути мови
