Тарас Яресько
зима м’якшає
і сонце дедалі більше
вганяє у страх пополотнілі сніги
й з грюкотом падають долів
заточки бурульок
мов складається зброя
буде сомик зміїтися на мілині
буде мох на південній приморській стіні
де вітри один з одним занадто різкі
ми такі як і вперше — але не такі
лише я лише ти і між нами лише
ноги любові
кроками на снігу риплять
ніби виводять поводирем
підземний вітер
на найближчий колодязь
ми прагнули моря взимку
аж притулялися
одне до одного вушними раковинами
в надії розчути його артефактний гул
аж кликали Галькою й Мартином
дворових собачат
стоячи на опівнічному березі
еге-гей-ського (якщо вірити відлунню) моря
яке судомилося і пінилося раз у раз
ти риторично питала: чи паморочиться пеліканам
при погляді з висоти вниз?
а я водночас нетерпляче перебирав варіанти
Сивий туман, ніби блузка легка, прозориться.
Довга дорога — розмотана чорна пряжа.
На перехрестях по вісім очей дозорами —
на КПП павутинних — усіх пов’яжуть.
Сонце спадає за плечі тобі, як обрії.
киснуть довкола відстані і трамваї
зорі двояться мов язики зміїні
бачиш по тій дорозі де ми триваєм
блудними повертаються наші тіні
вразить іржа корозій усі корони
де сухий очерет
кволе тіло ріки прицвяховує
де риби вербу
мов школярку за коси смикають
всі сто років самотності