Юрій Дубинський
Туман.
Мороз.
Зітхають вікна ліхтарями.
Дерева застосовують гіпноз,
Птахів захоплюючи пазурами.
Машинами зрання гарчить шосе
Стріляє сонце мов гармата,
Пірнає небо в океан,
Та хвилі, як малі дівчата
Лоскочуть берег крізь туман.
Малюють бризки пеізажі,
Кривава тінь залізла в Україну,
Накривши тисячі життів, надій.
Перетворила ту буремну днину
В чорну діру - наш горизонт подій.
Так стерлися напівтони, вагання.
Не бути в рамках певних жанрів,
Співати те, що в глибині,
Що без ускладнень, штучних мандрів
Знаходить вираз на струні,
Що виринає через видих,
Що живить та ганяє кров,
Коли ти не можеш спати,
Прокинувшись серед ночі,
Відчувши - треба писати,
Ти вмикаєш світло і прагнеш
Я дихав полем на межі...
Коли рішучий вересень у розвідку стрибнув,
на серпень наштовхнувшись.
І довелося зачекати... Принишк засмучено.
Він як вужі
сховавсь у затінок вологий, шукаючи шпарину.
Літо. Ніч.
Світлі клаптики хмар шахи створюють в небі,
Листя шелестом рветься у отвір вікна.
Десь зсередини раптом з’являється шепіт,
Набирає потужність, міцніє в пітьмах.
Велетні-тіні повзуть по стіні,
Вперто й нахабно штовхаючи стелю.
Слово промовисте, лагідне: «ні»
З водами темними ллється з-під дверей.
Сонце задимлене сховане в млі,
Неможливість зникає у прірві...
Затремтіла гітарна струна.
Закриваються очі і вірно
Відчуваєш, як гине зима.
Як ховається сніг у тумані,
Мій сон.
В ньому ти.
Сплячий місяць
Торкається сумно дерев.
Вікно.
Всюди тиша.
Весняний сніг, занизько хмари,
І сонце проглядає крізь їх біг...
Так дивно. Березень іде, лунає
Вже в подиху, а біло-біло навкруги.
Північний вітер не суворий,
Хрестом крізь сітку сяє місяць.
Перед очима сцена... і червона стрічка.
Чому так блимає освітлення, щось майоріє...
Не знаю в голові чи зовні прихопило.
Спокійно, рівно - знову постріл,
І все одно закриті очі чи відкриті -