Юрій Дубинський
Туман.
Мороз.
Зітхають вікна ліхтарями.
Дерева застосовують гіпноз,
Птахів захоплюючи пазурами.
Машинами зрання гарчить шосе
Кривава тінь залізла в Україну,
Накривши тисячі життів, надій.
Перетворила ту буремну днину
В чорну діру - наш горизонт подій.
Так стерлися напівтони, вагання.
Не бути в рамках певних жанрів,
Співати те, що в глибині,
Що без ускладнень, штучних мандрів
Знаходить вираз на струні,
Що виринає через видих,
Що живить та ганяє кров,
Коли ти не можеш спати,
Прокинувшись серед ночі,
Відчувши - треба писати,
Ти вмикаєш світло і прагнеш
Весняний сніг, занизько хмари,
І сонце проглядає крізь їх біг...
Так дивно. Березень іде, лунає
Вже в подиху, а біло-біло навкруги.
Північний вітер не суворий,
Я дихав полем на межі...
Коли рішучий вересень у розвідку стрибнув,
на серпень наштовхнувшись.
І довелося зачекати... Принишк засмучено.
Він як вужі
сховавсь у затінок вологий, шукаючи шпарину.
Подивись на могутнє небо,
На безмежну його блакить
Та відчуй, що нема для тебе
Більш важливої ніж ця мить.
Всі уявлення про суспільство,
Літо. Ніч.
Світлі клаптики хмар шахи створюють в небі,
Листя шелестом рветься у отвір вікна.
Десь зсередини раптом з’являється шепіт,
Набирає потужність, міцніє в пітьмах.
Велетні-тіні повзуть по стіні,
Вперто й нахабно штовхаючи стелю.
Слово промовисте, лагідне: «ні»
З водами темними ллється з-під дверей.
Сонце задимлене сховане в млі,
Неможливість зникає у прірві...
Затремтіла гітарна струна.
Закриваються очі і вірно
Відчуваєш, як гине зима.
Як ховається сніг у тумані,
Мій сон.
В ньому ти.
Сплячий місяць
Торкається сумно дерев.
Вікно.
Всюди тиша.
Стріляє сонце мов гармата,
Пірнає небо в океан,
Та хвилі, як малі дівчата
Лоскочуть берег крізь туман.
Малюють бризки пеізажі,