Юрій Дубинський
Літо. Ніч.
Світлі клаптики хмар шахи створюють в небі,
Листя шелестом рветься у отвір вікна.
Десь зсередини раптом з’являється шепіт,
Набирає потужність, міцніє в пітьмах.
Кривава тінь залізла в Україну,
Накривши тисячі життів, надій.
Перетворила ту буремну днину
В чорну діру - наш горизонт подій.
Так стерлися напівтони, вагання.
* * *
Занурилось в серце зневоднення
І пахощі сивих троянд...
Тьмяніючі спалахи розуму
Засвідчують – не варіант.
Туман.
Мороз.
Зітхають вікна ліхтарями.
Дерева застосовують гіпноз,
Птахів захоплюючи пазурами.
Машинами зрання гарчить шосе
Коли ти не можеш спати,
Прокинувшись серед ночі,
Відчувши - треба писати,
Ти вмикаєш світло і прагнеш
Я побачив тебе сьогодні
І миттєво розтануло "я",
Поглинулась твоя самотність -
Руйнуванню піддалась моя.
Враз ніжніше засяяв місяць,
Мій сон.
В ньому ти.
Сплячий місяць
Торкається сумно дерев.
Вікно.
Всюди тиша.
Я дихав полем на межі...
Коли рішучий вересень у розвідку стрибнув,
на серпень наштовхнувшись.
І довелося зачекати... Принишк засмучено.
Він як вужі
сховавсь у затінок вологий, шукаючи шпарину.
Не бути в рамках певних жанрів,
Співати те, що в глибині,
Що без ускладнень, штучних мандрів
Знаходить вираз на струні,
Що виринає через видих,
Що живить та ганяє кров,
Ковтаючи свіже нічне повітря,
висунувшись якомога далі з вікна,
потрапляєш у магічну пастку місячного погляду,
який наскрізь пронизує тебе, примушуючи знайти
потрібні образи і слова для вірша...
А далі починається черговий сон, новий сон.
Весняний сніг, занизько хмари,
І сонце проглядає крізь їх біг...
Так дивно. Березень іде, лунає
Вже в подиху, а біло-біло навкруги.
Північний вітер не суворий,
Стріляє сонце мов гармата,
Пірнає небо в океан,
Та хвилі, як малі дівчата
Лоскочуть берег крізь туман.
Малюють бризки пеізажі,
