Вероніка Донецькова
Місяць – ти тільки марення думок,
Які живуть в моїй душі.
Колишніх спогадів ковток,
Ти – одночасно світло й тінь в мені.
Завжди ти був моїм натхненням,
Липень мій, ти завжди зі мною,
Ти мовчиш, як хвилі весною.
Липень мій, ти завжди в мені:
На землі, на сонці, на війні.
Синє море бачу в своїх снах,
Блукаю в них, як птаха в небесах.
Нам здавалося, що війни ніколи не буде,
Нам здавалося, що щасливими будуть люди.
І навіщо все ненароком змінилось назавжди?
Ми хотіли так, щоб було все як завжди.
Нам здавалося, що ми звернемо гори,
Нам здавалося, що ми перепливемо море.
Я так люблю тебе, країна,
Бо ти свята моя родина.
Приносиш мені стільки щастя,
Бо ти для мене, Україна.
У цьому злі, у цьому горі
Ми живемо, як у полоні.
Любов – лише солодка біль,
Коли шепочеш тихо: «Розумій
Мої бажання, цілі і думки».
Любов розквітне в небі навесні.
Любов – лише солона сіль,
Залишиться отрутою, як біль.
Янголи не живуть у пеклі,
Немає там місця їхнім крилам.
Янголи лиш несуть надію
В душі тих, в кого немає вже віри.
Янголи бачать людину наскрізь:
Спокійно і тихо, як кішка,
Що лазить по да́ху, мов мишка.
І ніжно тобі прошепоче,
Що бути з тобою лиш хоче.
Обманом тебе напоїла
І грою тебе накормила.
Мій скарб – мої книжки,
Моя любов і мудрість.
І споконвіку на віки –
Моя безмежна гордість.
Книжки – мої духовні ліки,
Моя обітниця свята.
Море – мене так манить глибина,
Що там насправді, невідомо.
Це місце дуже загадкове
І дивовижні всі твої місця.
Мені казали, що тебе бояться,
Це смішно, адже я тебе люблю.
Ти розквітнеш під мирним небом,
Ти розправиш великі крила.
Назавжди ти в моєму серці,
Назавжди ти мене полонила.
Ти не маєш іншої цілі,
Як залишитись посеред болю.
На світанку я побачу зорі,
Рано вранці я піду у гори.
Я зберу думки докупи
І сховаю біль у груди.
Нагадай мені, мольфаре,
Що же буде далі з нами.
“У нас війна” – писали всі газети.
“У нас війна” – кричали в інтернеті.
Прийшла війна, ні в кого не питала,
А всі, між іншим, на весну чекали.
І що робити нам тепер з війною?
