Вероніка Донецькова
Спокійно і тихо, як кішка,
Що лазить по да́ху, мов мишка.
І ніжно тобі прошепоче,
Що бути з тобою лиш хоче.
Обманом тебе напоїла
І грою тебе накормила.
Море – мене так манить глибина,
Що там насправді, невідомо.
Це місце дуже загадкове
І дивовижні всі твої місця.
Мені казали, що тебе бояться,
Це смішно, адже я тебе люблю.
На світанку я побачу зорі,
Рано вранці я піду у гори.
Я зберу думки докупи
І сховаю біль у груди.
Нагадай мені, мольфаре,
Що же буде далі з нами.
Я ворогу завжди вкажу дорогу
Туди, де згине він від свого роду.
Ніколи не повернеться додому
І не знайде назад свою дорогу.
Той, хто прийде сюди,
Залишиться назавжди у землі.
Солоне море… Солоне літо…
У щось зелене було сповите.
Воно мені грало на струнах прибою
І шепотіло, що вічно зі мною.
Вічне море… Вічне літо…
“У нас війна” – писали всі газети.
“У нас війна” – кричали в інтернеті.
Прийшла війна, ні в кого не питала,
А всі, між іншим, на весну чекали.
І що робити нам тепер з війною?
А місяць в небі був завжди.
Можливо, він лише один,
Як Бог, розгадуючи сни,
Подарував тобі стежки.
Ти вічно дивишся з гори,
Забувши мрії неземні.
Нам здавалося, що війни ніколи не буде,
Нам здавалося, що щасливими будуть люди.
І навіщо все ненароком змінилось назавжди?
Ми хотіли так, щоб було все як завжди.
Нам здавалося, що ми звернемо гори,
Нам здавалося, що ми перепливемо море.
Янголи не живуть у пеклі,
Немає там місця їхнім крилам.
Янголи лиш несуть надію
В душі тих, в кого немає вже віри.
Янголи бачать людину наскрізь:
Колискові сни мовчання,
Тихий відблиск від стіни.
Божевільні мрії і бажання,
Відзеркалені в мені.
Довгий темний сумний вечір,
Порожнеча у душі.
Літо, літо, літо
Сонечком зігріте,
Хмарками прикрите,
Травинками сповите.
Радість ти приносиш
Я так люблю тебе, країна,
Бо ти свята моя родина.
Приносиш мені стільки щастя,
Бо ти для мене, Україна.
У цьому злі, у цьому горі
Ми живемо, як у полоні.
