Вероніка Донецькова
Місяць – ти тільки марення думок,
Які живуть в моїй душі.
Колишніх спогадів ковток,
Ти – одночасно світло й тінь в мені.
Завжди ти був моїм натхненням,
Спокійно і тихо, як кішка,
Що лазить по да́ху, мов мишка.
І ніжно тобі прошепоче,
Що бути з тобою лиш хоче.
Обманом тебе напоїла
І грою тебе накормила.
Любов – лише солодка біль,
Коли шепочеш тихо: «Розумій
Мої бажання, цілі і думки».
Любов розквітне в небі навесні.
Любов – лише солона сіль,
Залишиться отрутою, як біль.
Море – мене так манить глибина,
Що там насправді, невідомо.
Це місце дуже загадкове
І дивовижні всі твої місця.
Мені казали, що тебе бояться,
Це смішно, адже я тебе люблю.
На світанку я побачу зорі,
Рано вранці я піду у гори.
Я зберу думки докупи
І сховаю біль у груди.
Нагадай мені, мольфаре,
Що же буде далі з нами.
Янголи не живуть у пеклі,
Немає там місця їхнім крилам.
Янголи лиш несуть надію
В душі тих, в кого немає вже віри.
Янголи бачать людину наскрізь:
Солоне море… Солоне літо…
У щось зелене було сповите.
Воно мені грало на струнах прибою
І шепотіло, що вічно зі мною.
Вічне море… Вічне літо…
А місяць в небі був завжди.
Можливо, він лише один,
Як Бог, розгадуючи сни,
Подарував тобі стежки.
Ти вічно дивишся з гори,
Забувши мрії неземні.
Нам здавалося, що війни ніколи не буде,
Нам здавалося, що щасливими будуть люди.
І навіщо все ненароком змінилось назавжди?
Ми хотіли так, щоб було все як завжди.
Нам здавалося, що ми звернемо гори,
Нам здавалося, що ми перепливемо море.
Колискові сни мовчання,
Тихий відблиск від стіни.
Божевільні мрії і бажання,
Відзеркалені в мені.
Довгий темний сумний вечір,
Порожнеча у душі.
Літо, літо, літо
Сонечком зігріте,
Хмарками прикрите,
Травинками сповите.
Радість ти приносиш
Я так люблю тебе, країна,
Бо ти свята моя родина.
Приносиш мені стільки щастя,
Бо ти для мене, Україна.
У цьому злі, у цьому горі
Ми живемо, як у полоні.
