Вероніка Донецькова
Коли залишишся один,
Немає поруч більш нікого,
Згадай своє безмежне море,
Щоби не стало воно горем.
У світі праведних вогнів
Ти день і ніч чомусь блукаєш.
“У нас війна” – писали всі газети.
“У нас війна” – кричали в інтернеті.
Прийшла війна, ні в кого не питала,
А всі, між іншим, на весну чекали.
І що робити нам тепер з війною?
Літо, літо, літо
Сонечком зігріте,
Хмарками прикрите,
Травинками сповите.
Радість ти приносиш
Солоне море… Солоне літо…
У щось зелене було сповите.
Воно мені грало на струнах прибою
І шепотіло, що вічно зі мною.
Вічне море… Вічне літо…
Місяць… Твоє проміння освітило
Мої давно забуті мрії.
І сяйвом вічним охопило
Стежину щастя та надії.
Місяць… Твоє проміння в темній ночі
Скарби мої охороняв.
Ти розквітнеш під мирним небом,
Ти розправиш великі крила.
Назавжди ти в моєму серці,
Назавжди ти мене полонила.
Ти не маєш іншої цілі,
Як залишитись посеред болю.
Липень мій, ти завжди зі мною,
Ти мовчиш, як хвилі весною.
Липень мій, ти завжди в мені:
На землі, на сонці, на війні.
Синє море бачу в своїх снах,
Блукаю в них, як птаха в небесах.
Рано вранці на Дніпровських кручах
Кобзар із кобзою зустрічає смуток.
І сумує так серце, що вогнем палає
І співає кобзар, долю проклиная:
«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: