Steev Kurts
Листа тобі ,так знай, я не напишу
Моя образа з часом не пройшла
Живи як знаєш, сильна жінко,
Живи – бо я не знаю як .
В фортпості двоє проти всіх
Про що слова , коли вони мовчать ?
про що кричать , коли ніхто не чує ,
обривки фраз ,упалих в небуття
на охололій й потемнілійй кухні .
Засіли скраю - над горням
Ти спрагла знов моя Пальміро
Твої піски знов моляться на дощ ,
Ще дивом твоє серце не згоріло ,
Не вмерло в сяйві вбогому зірок .
Я повернусь до тебе на весні
Я пам’ятаю лиш червоне око ,
що злобно дивилось десь аж ген звисоти
промокле взуття , туман над болотом
живими не вийти нам з даної гри .
Провила сирена , наче плач мандрагори
А що душа ? Душа – переболить
Минулим.Вами. І собою
Її гоїти - не спішіть
вона безсмертна ,не боїться болю .
І не лякають прожиті роки ,
тим забуттям в яке упали
Зі ста доріг – я виберу твою
і в двері я ввійду , що ти входила
без крил я зможу ,я з лечу
й зостанусь там , де ти лишилась.
Я тінню , привидом твоїм
Пустіть її - вона спішить:
на зустріч , що давно минула .
Століття тому , чи лиш рік
вона , безсовісно – забула
Можливо… або ж не прийшла
Камо грядеш , сутулий пяний ,
куди ідеш на сонця схід ?
чергова ніч лишилася за плечами
незмінним тягарем жалів .
розбитий ніс і горб образи
Брудна на фоні грязних стін
в пилу злилася з своїм горем .
Ще тому мить цей дім звала своїм,
а тепер – не має в неї дому .
Лице в сльозах, ховає у долонях
Ви мене зневажити як завше ,
Не давши погляду в пустім метро
Ми з Вами – стали незнайомі
А Вам так ніби й все одно .
Так ніби час прожитий разом
Для вас ,мов сон забутий, відійшло
Я б все віддав , щоб Вас не знати
і не кохати відчаєм моїм,
у осені Ваш адрес не питати
і не стрічати нові кораблі .
Я б все віддав ,щоби змінитися
утримати неспинний час
Ти любиш ?.. Що ж - мовчи
не говори , що понесе розлуку
А перед Богом збрешеш ти ?
і знов мовчить , даючи руку .
Ти любиш ? – так , та не мене