Наталія Кашуба
Почувши сумну розповідь, пораду мама дала,
Щоб мила її донечка сльози не проливала:
«Завжди керуйся розумом, що обіцяє знов,
Ти будеш геніальною, як знищиш цю любов.
А серце стане радісне, не плакатиме тихо.
Зруйнуй своє кохання, яке принесло лихо.
Рожевий туман усе покриває,
А серденько правду старанно ховає.
Той згубний туман покриває усе.
Ти трохи запізно дізналась про це.
Розвіявся цей смертоносний туман.
Невже ти не знала: слова - це обман,
Я чула, що вони не відчувають болю,
Їм зручно у клітках, не просяться на волю.
Казали: фуа-гра – смачненька страва.
Я чула й те, що в них немає права…
Рекламували: шуби зараз модні.
Брехали вчора, брешуть і сьогодні.
У душі спалахнуло повстання.
Я відчула жорстокість кохання.
Повстали клітини любові,
До запеклого бою готові.
Не витерпів мозок навали,
Образами стали похвали,
Стояла край дороги приваблива криниця.
Я випила із неї солодкої водиці.
Не знала, що жорстоко вода того карає,
Хто п’є не сумніваючись, хоч дозволу не має.
Кохаючи, забула, куди й по що ходила.
Як глянула в криницю, то розсуд утопила.
Від любові до ненависті кроків небагато.
Це на 100% правда, змушена сказати.
Від любові до ненависті усього два кроки.
Щиро вдячна тобі, доле, за такі уроки.
Зараз я ненавиджу, а тоді любила.
«Залишися ще на хвильку», - подумки просила.
За коханням сумувала, плакала, страждала.
Одну нічку щастя мала, але цього мало.
Не дозволить мені розсуд сказати: «Я щаслива!»
Я не варта покарання. Це не справедливо.
Я свою безсонну нічку дуже цінувала.
І нікому, навіть мамі, про це не казала.
«Жінок багато, а для мене ти єдина,
Кохана, ніжна, чиста, як дитина!
Enigma, miafina, таємниця!
Кохання – скарб, а серце – то скарбниця», –
Ти стверджував. Я вірила. Наївна!
Ти принцип мій, я була тобі вірна.
Розбите серце не болить.
В одну трагічну мить
Все зупинилося,
Життя змінилося,
Але, здається,
Серце знову так б’ється.
Вона клялася більше не любити.
Їй так веліло серденько розбите.
А він про почуття хіба що мріяв…
Як ось з’явилася вона – Марія.
П’єр ще не знав, що це його кохана,
А в неї вже загоювалась рана,
Я знаю, що ти не порушив закону.
Тобою я марю щоночі. Безсонно.
Я волею марю і в мареннях то́ну.
Повір, не забуду побачень таємних
У мареннях цих, а не в стінах тюремних,
Плаче Незабудка. Холодно в кімнаті.
Важко Незабудці, бо не може спати.
Зірвана жорстоко, крики не почуті.
Це якась помилка! Так не може бути!
Зв’язана преміцно, стогне у неволі.
Скільки ще помилок їй допустить доля?
