Наталія Кашуба
«Жінок багато, а для мене ти єдина,
Кохана, ніжна, чиста, як дитина!
Enigma, miafina, таємниця!
Кохання – скарб, а серце – то скарбниця», –
Ти стверджував. Я вірила. Наївна!
Ти принцип мій, я була тобі вірна.
Я твоя паломниця, славнозвісна Мекко.
Я ввійшла до серця, там знайшла безпеку.
Довго я молилася, з вечора до ранку,
Щоби ти леліяв ревну мусульманку,
Щоб мене голубив, не шукав коханки,
Лиш мені присвячував вечори й світанки…
Коханий зник. Звернусь до детектива.
А він досвідчений, ще й не таких шукав,
Знайде, хоч слід у серці змила злива,
А інших він слідів не залишав.
Важка буде робота детектива,
Та він досвідчений, коханого знайде.
Розбите серце не болить.
В одну трагічну мить
Все зупинилося,
Життя змінилося,
Але, здається,
Серце знову так б’ється.
Кохання згине вранці квітучою весною.
Допоки ти страждатимеш, поплачу я з тобою.
Як в пастку не потрапити, даю тобі пораду.
Знайди в моїх словах підтримку та розраду.
Казала, що не хочеш, насправді ти хотіла.
З коханням наодинці у полум’ї горіла.
Мені наснились Ви... Це так прекрасно!
Я думаю про Вас, хоч Ви й невчасно
Мене зустріли в цьому світі хаотичному,
Такому сірому, буденному і звичному.
Коли Ви поруч, все навколо оживає,
Та ненадовго: чоловік чекає…
Мама вже вдома, сумує дочка.
Рожевою щокою сльоза потекла.
- Чому ти плачеш? - мама спитала.
Дочка у відповідь щось набрехала.
Не хоче зізнатись дитина її,
Що хлопця кохала, а він її - ні,
Сльози — це розкіш, так. Ти знаєш, скільки людей
Щоденно у світі вмирають від спраги?
А ти просто виплакуєш воду подалі з очей,
Ніби змиє вона всі відбитки твоєї тривоги.
Ти ще й смієш казати, що плачеш не ти, а душа?!
За коханням сумувала, плакала, страждала.
Одну нічку щастя мала, але цього мало.
Не дозволить мені розсуд сказати: «Я щаслива!»
Я не варта покарання. Це не справедливо.
Я свою безсонну нічку дуже цінувала.
І нікому, навіть мамі, про це не казала.
Прийду в четвер до подруги, щоб поговорити,
За що в безсонну ніченьку прийшлося сльози лити.
Прийду в четвер до подруги, щоби розказати,
Як важко бути вірною та не проклинати.
Прийду в четвер до подруги, щоби зрозуміти,
Чи треба стати іншою, щоб не потерпіти.
А біль твій меж чітких не має,
Всі простори думок займає,
Що червоніють у вині,
Яке ти п’єш на самоті,
Аби розвіять гнів і тугу,
Ти любиш хворіти,
А я дуже люблю океан.
Я лікую його, прикладаючи листя до ран,
Щоб невдовзі не ставити до хреста штучні квіти.
Ти любиш нещастя,
