Юлія Оліяр
у вас пороги проросли пшеницею
єство наземне полетіло птицею
я знала вас я була сестрицею
я була братчиком вашому роду
якому колись не було переводу
я та хто ввібрала всю вашу свободу
Розпливаюся...
Господи, каюся!
За які гріхи такі нам це все?
Я їх знищу усіх.
Їх вбивати - не гріх.
Це вже скільки чортів у рай наш несе?
Колись у мене буде дім.
Колись у мене буде...
А зараз тільки поле й грім,
а зараз тільки люди.
А зараз тиша за садком
і сонце у волоссі,
шлях до себе
в піснях
у вишневих садах
у Шевченка словах
в журливих сльозах
шлях до себе це шлях
і одного дня ти можеш зникнути з тюремної кімнати
в яку тебе несправедливо запроторили готувавши до смерти
тоді ти не будеш знати що весь світ тебе зрадив
і навіть не намагався смерть від тебе віддерти
душі не вміють старіти як люди але вміють рости як дерева
а твоя душа за одну секунду звільнила тіло від болю
Витончено точно ціль ясніє
і шлях збиває з точности завжди.
Буває бідний з бідности бідніє,
так і не побувавши у мети.
Гарматний постріл. Біль, безкрай,
безодня. В безодні инший світ.
іди
вперед лети між зорями
мете метелиця ще юних літ
летить за мною
вір мені от просто
вір мені
Прокричи кілька раз гучно й дуже сміливо,
щоб у світі щось сталось, щоб випала злива,
щоб кожен почув всі жахливі деталі…
Нам треба врятувати усіх з Азовсталі!
Будь-яким чином: проханням, погрозами,
щоб нас не кормили пустими прогнозами,
і сміх у сльози перетворює себе
несе
у засвіти несе
щоб з сліз у сміх переродитись знову
молюся богу
чи не богу
я не була готова
мене застали зненацька
ця у повітрі тривога
спільна могила братська
ракети в моїй кімнаті
клятий «язик» замість мови
я вас знаю від початку обіднього дощу
ви втікали чи то бавилися з краплями
от вже ніч а я й до ранку не засну
душу мою ви встелили барвами
і тепер як падатимуть сльози неба
Тобі так пасує літо
під твої зелені очі.
Тобі так пасує літо,
мені ж лише літні ночі.
Волосся твоє — грані світла,
хитка павутина небес.
