Королева Гір Клавдія Дмитрів
Як зали́шити маю я хату?
Як зали́шить подвір’я й садок?
Я не можу зали́шить це кату,
Вже розбитий, та рідний куток.
Як зали́шити можу дружину,
(Відповідь на коментар Стефанії Терпеливець до вірша «НЕНАМІРЕНІ ПРОЩАТИ»)
Удари нищівні уже усюди,
Для ворога це – радість над усе,
Від них на кожнім кроці гинуть люди,
Біду з собою ворог наш несе.
Щоб ви усі, тварюки, поздихали
За те, що руку ви на нас підня́ли!
Смердючії убивці ви, раschиsти,
Вам мариться Бандера і нацисти.
Ні перед чим в житті не зупиняюсь,
Життя ламало, але я стою́,
Як щось роблю́, то ні за що не каюсь,
І за́вжди ко́мусь руку подаю.
Багато планів втілити я мрію,
Здригнулася, заплакала Вкраїни,
Роки́ тече її невинна кров,
Поставить рідну прагнуть на коліна,
У браму неньки не́люб увійшов.
Входи́ть став так, неначе він господар,
Де взя́лись о́рки, ті злочинці кляті?
Чому́ їх карлик всіх до нас послав?
Вони вбивають нас у нашій хаті,
Наказ такий страшний рашист віддав.
А всі вони, неначе безхребетні,
Вечорами мама вишивала
Красиву вишиваночку мені,
Ще й стрічки в мої кісоньки вплітала
Й співала колискові все пісні.
Виросла давно уже з пелюшок,
Колискова в хаті не звучить,
Душа болить, душа страждає
Від болю, фальші і обра́з,
Цей біль її не покидає,
Про себе знать дає щораз.
Сильнішими обра́зи роблять,
Казкові квіти на камінні
Творив мороз їх ці́лу ніч,
Він мав великеє терпіння,
І не зімкнув на хвильку віч.
Ми з України, друзі, всі,
Вона буяла у красі,
Та ворог неньку став палить,
Вона і нас усіх болить.
Болить душа́ за рідний край,
Чистим залиши́тись бульбашу́ не вийде,
Адже час розпла́ти дуже скоро при́йде.
Бацька не полізе в бункер на уралі,
Бо маріонетку зовсім там «нє ждалі».
У помийну яму бацька вліз по вуха,
День уроди́н у кожного бува,
І цьо́го дня щороку ми чекаєм,
З ним мудрістю життя нас напува,
Й щоб він прийшов, ми Го́спода благаєм.
У бідного й багатого він є,
І в сад, неначе пта́ха прилітає,
