Королева Гір Клавдія Дмитрів
Дай нам, Боже, ПЕРЕМОГУ,
Забери усю тривогу,
Хочем в МИРІ дальше жити,
УКРАЇНУ відродити.
Прожене́м орду прокляту,
Іде старенька з вузликом в руках,
Іде вона, поволі шкандибає,
Життя перебирає все в думках,
І сивина з-під хустки виглядає.
Це все багатство, що дісталось їй,
Сон-траву я посіять хотіла,
Щоб приспала все горе й війну.
Вічним сном спать орда та воліла,
Аби нам не відчуть полину.
СМІХ І СЛЬОЗИ
Ми часто плачемо крізь сміх,
І сміємо́ся ми крізь сльо́зи,
Бо щось покликало на гріх,
А десь в душі́ вирують грози.
Жіноче щастя…В чому його суть?
І як воно насправді виглядає?
Само приходить? А чи може звуть?
Та й адресата де воно чекає?
Одягнутись би в щастя наза́вжди,
Й те вбрання ні на мить не знімать,
І про нього скрипаль вже заграв би…
Наче скарб, берегти й цінувать.
Це вбрання з-поміж всіх особливе,
Свічу запали на своєму вікні,
Віддай шану всім, хто загинув.
В скорботі за ними усі ми ці дні...
Про це розповіж доньці й сину.
Голодною смертю вони полягли,
Життєва стерня́ й срібні ро́си,
І збіжжя на ній золоте,
Життя побілило вже й ко́си,
Ще й стрази у нього вплете́.
Життєва стерня́ пожовті́ла,
У Карпатах наших зимонька-зима,
Шуби поховали ми усі дарма́,
Й чоботи зимові нам прийшлось виймать,
Знову білу ковдру ними потоптать.
Згасає день, згасає він щомиті,
У море вийшли вражі кораблі,
А ми любов’ю з’єднані й сповиті
До України, рідної землі.
Не встиг Новий вступить в свої права,
Коли Старий про себе нагадав нам.
Як віднайти красивії слова
І передати від душі їх вам.
Хай здійсняться бажання ваші всі,
Прокинувшись, як завше, на світанні,
Відчувши шепіт творчої душі́,
Я не тонула в довгому чеканні,
Писати стала я свої вірші́.
