Королева Гір Клавдія Дмитрів
Києве, Києве мій ,
Ти – місто краси і кохання,
Ти – місто неприспаних мрій,
Ти – місто зізнать і вінчання.
ПРИСПІВ І де б не була я, Києве мій,
До тебе я з радістю мчуся.
Я, зазвичай, дивлюся у вікно,
І бачу в ньому різних перехожих.
Майнула думка: «Чи в душі є дно
Й чи безліч душ є між собою схожих?»
Немов мурахи, люди з висоти,
Всі будьте добрішими й світ стане кращим,
Лиш правді у вічі дивіться щораз.
Моліться за те, щоб не став світ пропащим,
Й не чули ніколи образливих фраз.
Всі будьте добрішими й світ таким буде,
Ми зустрінемось після війни,
Нам Госпо́дь допоможе здолати,
Всі діяння того́ сатани,
Що прийшов від життя нас звільняти.
НЕВЖЕ?
Невже в обійми хочеш бра́ти,
Красиве тіло цілувати,
І пестити безперестанку
Щораз від вечора до ранку?
Він прийшов від життя визволяти,
Але то́го не прагнули ми,
І для цьо́го він взявся вбивати,
Та за це сам поляже кістьми.
НЕМОВ КОХАНАНемов кохану, зброю обіймає
Кожнісінький вкраїнський захисник.
Нема умов – на це він не зважає,
Сміється й каже, що до цьо́го звик.
Бере́ до рук, цілує, як кохану,
Напевно кожен грішний на землі.
І звідки ж ті гріхи щораз беру́ться?
Їх птиці не приносять на крилі́,
Й самі́ птахами в вирій не верну́ться.
Чи кожен усвідомлює гріхи?
Не можна мати друзів серед тих,
Хто лицемірить повсякденно в очі.
Нема серед людей ніде святих,
Та безліч тих, хто нам брехню торочить.
– Я вже йду, – стиха мовила осінь.
– Вже пора, – відповіла зима,
Керувала, сестричко, ти досі, –
І махнула крильми обома.
– Йди, сестрице, уже на спочинок,
Кружляло листячко, кружляло,
Лунала му́зика вітрі́в,
Що ляже ки́лимом – вже знало,
Музи́ка з скрипкою присів.
А листя грати все благало,
У Карпатах наших зимонька-зима,
Шуби поховали ми усі дарма́,
Й чоботи зимові нам прийшлось виймать,
Знову білу ковдру ними потоптать.
