Королева Гір Клавдія Дмитрів
Він нею дорожи́ть, її леліє,
До серця ту́лить навіть у бою́,
Вона його надію щиро гріє,
Із нею повсякчас він у строю́.
Де ли́лась кров, там квітнуть маки,
Де йшли бої і гинув люд,
Були́ ворожії атаки,
Та бу́де ще й Господній суд.
Минає рік страшний, гіркий, болючий,
Який приніс нам сльози, горе й страх,
Коли раschист, убивця той смердючий,
Ракети запускати став не в снах.
Нехай вода гріхи наші омиє,
Омиє душі кожного із нас,
І дощик з неба рясно хай облиє,
Бо день такий буває в році раз.
Невже це час диявола прийшов?
Невже диявол хоче панувати?
Невже упир із розуму зійшов
І мусить ненька у вогні палати?
Душа болить, душа страждає
Від болю, фальші і обра́з,
Цей біль її не покидає,
Про себе знать дає щораз.
Сильнішими обра́зи роблять,
Вечорами мама вишивала
Красиву вишиваночку мені,
Ще й стрічки в мої кісоньки вплітала
Й співала колискові все пісні.
Виросла давно уже з пелюшок,
Колискова в хаті не звучить,
Шануймо, плекаймо – за неї вмирають,
За неї ідуть з ворогами на прю,
За неї героїв ординці вбивають,
За неї рідненьку ми з вами в строю́.
А я не розчи́нюсь у сивім тумані,
Не вдя́гну на се́бе з туману вуаль,
Не згасну, неначе зірки́ на світанні,
Та думка відне́се мене кудись в даль.
Візьмемося за руки знову всі,
Живий ланцюг утворимо із вами.
Він в кожного вкраїнця у душі,
Хоч всі йдемо ми різними шляхами.
З’єднаємо два береги Дніпра,
(Старшому синові з нагоди Дня народження )
На пле́чі сів уже тридцять один,
А вчора був ще тільки тридцять перший,
Вже виріс, вже дорослим став мій син,
І сво́ї справи вже давно сам ве́ршить.
ЗЛО ОРДИНСЬКЕ НЕ ЗАСНУЛО
Уже й Різдво у нас минуло,
Та не закі́нчилась війна,
І зло ординське не заснуло,
