Королева Гір Клавдія Дмитрів
Росте трава від сонця і дощу,
І, звісно, не від блискавки і грому.
Можливо я багато що прощу́,
Та чи забуду – це вже невідомо.
Простити можна… Може й не усе,
Та з пам’яті ніщо́ не витікає,
Минув страшний вже тридцять другий,
І тридцять третій вже за ним минув.
З голодної вмирали ж бо наруги,
Голодний плач же душогуб не чув.
Вмирали з голоду старесенькі і діти,
Пресвяту Богородицю вводять у храм,
Радіймо усі, християни.
Вона завжди приходить на поміч всім нам,
Й завжди Діва на нас всіх погляне.
Четвертого грудня в зимовий цей день
Богородицю в храм же вводили.
ЧУБИНСЬКИЙ-fest, на інші він не схожий,
Зібра;лися на нього знову тут,
І кожен показать талант свій зможе ,
Чубинському цим шану віддадуть.
Чудова фестивальна атмосфера,
Днів за три хотіли Україну взяти
Й перемогу сво́ю в раschі святкувати,
Та зустріли пекло і мішки чорненькі
На святій землиці України-неньки.
Воїни Вкраїни неньку захищають,
Здригнулася, заплакала Вкраїни,
Роки́ тече її невинна кров,
Поставить рідну прагнуть на коліна,
У браму неньки не́люб увійшов.
Входи́ть став так, неначе він господар,
А ОСІНЬ СПРАВДІ ЗОЛОТА́
А осінь справді золота́,
І золото в усе вплітає.
Пташина в вирій відліта,
Та й злото-ки́лим простеляє.
І знову жертви, знов невинні люди,
Які орді загрозу не несли́,
Смердючий дух раschиsта вже усюди,
Потво́ри смерть і горе принесли́.
Щодня палають скрізь людські́ домівки,
НЕМОВ КОХАНАНемов кохану, зброю обіймає
Кожнісінький вкраїнський захисник.
Нема умов – на це він не зважає,
Сміється й каже, що до цьо́го звик.
Бере́ до рук, цілує, як кохану,
Сивина лягла на мої скроні,
Хоч роки ще зовсім молоді.
Життя моє, неначе на долоні...
Багато що я бачила в житті.
Сивина лягла на мої скроні...
А я всміхаюся крізь сльо́зи
Й ніщо́ не можу з цим зроби́ть,
В душі́ рипля́ть ще й верболози,
А думка крутиться й летить.
Сльозини падають, як ро́си,
Стікають, наче потічки́,
Красивішої мови нема,
Україна й вона – нероздільні,
Та для когось вони – це пітьма́,
Небажання для когось суцільні.
Тая мова вкраїнська одна,