Королева Гір Клавдія Дмитрів
Вишиванки, наче доля,
Наче квіти серед поля,
Так гаптовані, виши́вані вони.
Все тепло у них вкладали
І з любов'ю вишивали –
Повело́ся так у нас із давнини.
Цінуймо мову, рідну бережім,
Не дозволяймо з неї ми знущатись,
І правнукам про неї розкажім,
Навчімось калиновою пишатись.
Низький уклін тобі, солдате,
За те, що ти нас бережеш,
Подяка щира, лю́бий брате,
За нас у бій із орком ідеш.
Нас мужньо всюди захищаєш,
Ой, людоньки добрі, побійтеся Бога,
Й щоразу вже стільки його не гнівіть –
Від цього не зникне у серці тривога…
Молитву до Господа краще моліть.
На кожному кроці є гнів, нарікання…
Гарна жінка у хустині,
Брови чорні, очі сині,
В ній чудова жінки врода,
Це – немов найвища мода.
Жінка в хустці – берегиня,
І байрактари, й джавеліни,
Ракети, гаубиці і міни,
І гради, й смерчі, й кулемети,
І сонцепіки, й міномети.
І літаки, і гвинтокрили
Навко́ло все палає у вогні́,
Горить садочок, а у нім – дитина,
Вогненні язики́ вже у вікні,
І моторошна бачиться картина.
Коріння роду є з споконвікі́в,
Без нього роду ані дня не жити,
Душевний в ньому чуєм переспі́в,
Й Госпо́дь поможе долю простелити.
Коріння роду все переплело́сь,
Роки летять і Вас торкають
Своїм невидимим крилом,
Життєву пісню Вам співають,
І срібло сиплють над чолом.
А кожен з них є особливим
Сльози, мов буршти́ни, мерехтять на світлі,
Наче срібні ро́си, котяться з очей,
Я плекаю мрії світлі й заповітні…
Плакала й не спала безліч я ночей.
Місячнеє сяйво у вікно пробилось,
В краю́ барвистих вишиванок,
В краю́ любові і добра́
Води набе́ру повен дзба́нок,
Відчую по́дих від тепла́.
В краю́ барвистих вишиванок
Не знищить лютий ворог нас,
Не знищить Україну,
Даремно тратить сили й час,
У нас він і загине.
Він на святе вже зазіхнув,