Королева Гір Клавдія Дмитрів
Багато місій в кожного в житті,
Одна із них – мистецтву послужити,
Вона – красуня, наче в вишитті,
Життя із нею марно не прожити.
НЕВЖЕ?
Невже в обійми хочеш бра́ти,
Красиве тіло цілувати,
І пестити безперестанку
Щораз від вечора до ранку?
Не чують нас, бо їх це не болить,
Не чують нас, бо їх це не торкнулось,
З бідою віч-на-віч ми мусим жить,
Бо людство світу й досі не проснулось.
Ти запалив в мені вогонь,
Між нами і́скра зародилась,
Тепло́ відчулось від долонь,
Та і́скра в серці поселилась.
Він гріє душу, не пече,
Бути жінкою – мистецтво,
Бути жінкою – це дар,
І не за́вжди це кокетство,
Й не потрібна сила чар.
Бути жінкою – творіння,
Не знищить лютий ворог нас,
Не знищить Україну,
Даремно тратить сили й час,
У нас він і загине.
Він на святе вже зазіхнув,
Хуртовини, заметілі,
Сиплють сніги білі-білі.
Наче провалилось небо
І Різдво таке, як треба.
Ті зро́блені руки і згорблені пле́чі,
Коса́ посиві́ла і погляд сумний,
Настали часи невеселі, старечі,
Ще й досвід життєвий зоставсь чимали́й.
Той погляд давно потопає у смутку,
( Пригадалась мелодія пісні «ОЙ, У ВИШНЕВОМУ САДУ» і написались ці рядки, які чудово лягли на цю мелодію )
Йдуть за Бахму́т у нас бої́,
Там гинуть хлопці молоді́,
Там ворог місто спопеля,
Важка професія й важлива:
Життя щоразу рятувать,
Вона ні трішки не грайлива,
З вогнем у ігри не пограть.
Птахи́ співають, та уже не так,
Хоча весна квітує ніжним цвітом,
Велика кількість ордівських атак,
Все всіяно снарядами, як житом.
Постійно ллється пісня голосна́,
Хто меч підняв, від нього і загине,
Хто зброю взяв, то вистрілить у них,
А пісня українська скрізь полине
Про те, скільки дісталось неньці лих.
Злітатиме вона у піднебесся,