Королева Гір Клавдія Дмитрів
Навко́ло все палає у вогні́,
Горить садочок, а у нім – дитина,
Вогненні язики́ вже у вікні,
І моторошна бачиться картина.
Бути жінкою – мистецтво,
Бути жінкою – це дар,
І не за́вжди це кокетство,
Й не потрібна сила чар.
Бути жінкою – творіння,
Не для тебе у світ я прийшла,
Через тебе вмиваюся кров’ю,
На Голгофу уже я зійшла,
Бо вже сита твоєю любов’ю.
Гаратали по столиці
Ці́лу ніч потвори
І без голки вишивали
У небі узори.
В нас плаче Ржищів, плаче Запоріжжя,
І Краматорськ, і Харків, І Херсон…
Не гори це, й не б’ють у їх підніжжя!
Й на жаль, це не страшний наснився сон.
Не бійтеся, не бійтеся, прийдіть,
Я покажу́ вам ті усі руїни.
Ви світові про все це розкажіть,
Повідайте про рани України.
Сивина лягла на мої скроні,
Хоч роки ще зовсім молоді.
Життя моє, неначе на долоні...
Багато що я бачила в житті.
Сивина лягла на мої скроні...
В мої́й Україні війна,
В мої́й Україні вбивають,
Воює раschиsт-сатана,
Та зрадники їх прославляють.
В мої́й Україні терор,
Велика станція «Війна»,
Та ми її не замовляли.
Її замовив сатана,
Ми цьо́го зовсім не чекали.
А ОСІНЬ СПРАВДІ ЗОЛОТА́
А осінь справді золота́,
І золото в усе вплітає.
Пташина в вирій відліта,
Та й злото-ки́лим простеляє.
Вшановуєм пам’ять про нього сьогодні,
Ця постать велична для нас навіки,
Ніколи ті очі не були холодні,
Писав про життя він і вірші, й байки.
Він генієм був, для нас ним і зостався,
Напевно кожен грішний на землі.
І звідки ж ті гріхи щораз беру́ться?
Їх птиці не приносять на крилі́,
Й самі́ птахами в вирій не верну́ться.
Чи кожен усвідомлює гріхи?
