Королева Гір Клавдія Дмитрів
Шануймо, плекаймо – за неї вмирають,
За неї ідуть з ворогами на прю,
За неї героїв ординці вбивають,
За неї рідненьку ми з вами в строю́.
А я не розчи́нюсь у сивім тумані,
Не вдя́гну на се́бе з туману вуаль,
Не згасну, неначе зірки́ на світанні,
Та думка відне́се мене кудись в даль.
Жіноче щастя…В чому його суть?
І як воно насправді виглядає?
Само приходить? А чи може звуть?
Та й адресата де воно чекає?
В крижаному царстві місто потону́ло,
Гі́лочки-буру́льки із дерев висять,
Кожної зненацька чарами торкнуло,
В одязі-крижинці всі вони стоять.
Цю красу створила нам усім природа,
І знову жертви, знов невинні люди,
Які орді загрозу не несли́,
Смердючий дух раschиsта вже усюди,
Потво́ри смерть і горе принесли́.
Щодня палають скрізь людські́ домівки,
Сон-траву я посіять хотіла,
Щоб приспала все горе й війну.
Вічним сном спать орда та воліла,
Аби нам не відчуть полину.
(Світлини поля в с.Мотижин Макарівського району, що на Київщині, на якому точилися запеклі бої з ордою😥.)
Неначе кров’ю поле зацвіло́,
Точилися бої́ в війну на ньому,
Багато цвіту там і полягло
Й живими не вернулися додому.
Хотілось почути мені на світанні,
Що МИР вже настав, ПЕРЕМОГА прийшла,
То й спати лягала у цім сподіванні,
Та клята війна но́ві жертви знайшла.
Хотілось дізнатись, що вже не стріляють,
Хуртовини, заметілі,
Сиплють сніги білі-білі.
Наче провалилось небо
І Різдво таке, як треба.
Коли закі́нчиться війна –
Зійде́ над нами сонце МИРУ,
Про це співатимем в піснях,
І про любов до кра́ю щиру.
Війна давно обрала Україну,
Чому́ ж її сягнула дорогу́?
Сягнула й зруйнувала східні сті́ни.
За що ж вона дісталася врагу?
Україна – це Європа,
Й світ давно це визнає́,
Де не буде раschотопа,
Це нам віри додає.