Королева Гір Клавдія Дмитрів
У славний Конотоп орда зайшла
І в повну окупацію узя́ла,
Підступно на світанку підійшла
Й позиції усі там позаймала.
Та ви́стояв цей красень у борні́,
«Вітають» Шевченка потвори,
Повітряні цілі нам шлють,
Від них лиш смакуємо горе,
Та дух український не вб’ють.
ЖИТТЄВА СТЕРНЯ́
Життєва стерня́ й срібні ро́си,
І збіжжя на ній золоте,
Життя побілило вже й ко́си,
Ще й стрази у нього вплете́.
Чубинський, батьку вічних слів,
Ти був етнографом, поетом,
Словами ти торкнутись вмів,
Немов невидимим предметом.
Вкраїна у душі жила,
«Вітають» Шевченка в столиці й Одесі,
«Вітання» р@schиsти усюди в нас шлють.
Для них Україна, як квітка на плесі…
Такий собі вбивчий пускають «салют».
Сльози, мов буршти́ни, мерехтять на світлі,
Наче срібні ро́си, котяться з очей,
Я плекаю мрії світлі й заповітні…
Плакала й не спала безліч я ночей.
Місячнеє сяйво у вікно пробилось,
Бути жінкою – мистецтво,
Бути жінкою – це дар,
І не за́вжди це кокетство,
Й не потрібна сила чар.
Бути жінкою – творіння,
Навко́ло все палає у вогні́,
Горить садочок, а у нім – дитина,
Вогненні язики́ вже у вікні,
І моторошна бачиться картина.
ПРОСТИТИ Й ЗАБУТИ
Росте трава від сонця і дощу,
І, звісно, не від блискавки і грому.
Можливо я багато що прощу́,
Та чи забуду – це вже невідомо.
Ламали крила, та й не раз, а я літа́ла,
Збивали з ніг, щоб не пішла, та я вставала.
Мені кричали: «Не роби!», та я робила,
Душа боліла від образ – я не скигли́ла.
Так буває в житті,
Коли полем ідеш,
Стрінеш щось на путі,
Щось для себе знайде́ш.
Все українка в хустці, мов перлина,
Таких у світі більш ніде нема:
Це дівчина, чи жінка, чи дитина –
Найкращі вони в світі недарма.