Королева Гір Клавдія Дмитрів
Прийшли загарбники-мордори
В країну світла і добра́,
Знайшли доро́гу ці потвори.
До нас ця погань дорбела́.
До нас ввірва́лись на світанні,
Не чують нас, бо їх це не болить,
Не чують нас, бо їх це не торкнулось,
З бідою віч-на-віч ми мусим жить,
Бо людство світу й досі не проснулось.
ВИПРОВАДИНИ Й БАЖАННЯ
Добіг кінця…Ой ні, ще добігає,
Ще мить якась і пі́де він від нас,
Всі брами за собою закриває.
Та що чекає у Нові́м на нас?
Чи це не в нас щомиті гинуть люди?
Чи це не в нас? Не в нас ідуть бої́?
Чи це не в нас земля родюча всюди?
Чи це не в нас найкращії плаї́?
Цінуймо мову, рідну бережім,
Не дозволяймо з неї ми знущатись,
І правнукам про неї розкажім,
Навчімось калиновою пишатись.
Шануймо, плекаймо – за неї вмирають,
За неї ідуть з ворогами на прю,
За неї героїв ординці вбивають,
За неї рідненьку ми з вами в строю́.
Ще скільки журавлів забе́ре ця війна?
Журавок скільки не верне́ додому?
Чорніє з горя мама не одна…
Відомо це лиш Господу святому.
Бажаю всім зустріти ЗАВТРА,
Та й всім сьогодні провести́,
Бо з нами Бог і з нами правда,
Із молитов вінок сплести́.
Бажаю більше не почути,
Так буває в житті,
Коли полем ідеш,
Стрінеш щось на путі,
Щось для себе знайде́ш.
Не знаю я, де буде справжній рай,
Не знаю я, як пекло виглядає,
Але душа болить за рідний край,
Бо ворог рідну землю спопеляє.
Не знаю, як не плакать, не тужи́ть,
Чому́ полин їмо ми замість меду
На Богом даній рідній нам землі?
В обі́йми орків ру́ки не розве́ду.
Ви про́кляті наві́ки, москалі!
Невже святого зо́всім в вас немає?
Госпо́дь створив і світ й красу,
Щоб ми могли життю радіти,
Ще й дав нам Божую росу́,
Яка вмивала трави й квіти.