Парфен Венчишин
Царице, сей світ схож на замулений омут,
а ми почуваємось тут ніби вдома.
І невтямки рибині, що є море безкрає
там, десь за межами мутної калабані.
Занадто не буркоти.
У кожного свої хрести.
Не виміряти їх, не обійняти побіжно.
Люби ближніх
так, щоби на совісті не темніло ні плями.
І Матінка Божа із нами.
Лупцювали нас поліцаї
гумовими дубцями,
за те, що не хтіли співпрацювати з властями.
І як охрестять добряче по спині і черепочку —
взнаєш Провидіння непоясненно юродивий почерк,
Йде
брань
зла і добра.
Ми — в ній.
Та на чиїй стороні?
Серед тих, кого змило сорокаметровою хвилею
під час цунамі 2011 року і вибуху Фукусíми,
я був хлопчиком п'ятирічним, і йдучи над піщаними берегами,
міцно тримався за ручку японської доброї мами.
Завила сирена. Сирени. Диктор стривожено щось лопоче.
Думка тече розтопленим воском...
Кондового обивательства позбавитися непросто.
Незчувся, як день обважнів на лопатках.
Піддивляєшся в дзеркало стривожено і покрáдьки.
Де не сяє "синя зірка" Бродського —
І не треба над міру бути прометним,
щоби вірно розставити пріоритети:
спочатку людина,
решта — опісля.
Все інше — задніх мислей кайфова логістика.
Похіть — фатальний магніт.
Кров отруєна лíбідо. Завіт із Ліліт.
Серце крається, завмирає,
кровоточить, болить.
Цей світоустрій
сьогодні завершується.
Хоч на своїх би помилках вчитися,
перебороти спокусу пихатого судочинства.
По мохастих стежинах правічної пам'яті
давно не траплялось ногам іти.