Парфен Венчишин
Я втік би, та нікуди від себе тікати.
Вгрузнеш, хоч мав би кебети з палату.
Звір у кущах чигає на оленятко.
І жив, і помер якось сумно і недоладно.
Трясовина міщанства засотала півлюдства.
Порожні голови похитуються.
Передсуд гірше, ніж шибениця.
В двобої з ворогом не розгубитися б.
Тільки кола водою від політичних маніпуляцій,
ігри в те, чому рано чи пізно розпастися.
Когось спіймали і б'ють у нічній підворотні.
Скоротилось життя і без того коротке.
Не вилікують від зла ні ґрати, ні поліцейські кийки —
навпаки, синку мій, навпаки.
Війну роздмухує вирячений сморчок-олігарх.
Немає безпечного місця.
Відсидітися не вийде.
Не заспати тверезість буття, не заїсти її.
У кожного своя означена місія.
Тишина. День починається ніччю.
Погамовується мегаполіса поквап панічний.
Ти де, на тринадцятому поверсі чи на першому?
Мир. Спокій непорушний, безмежний.
Зупиняється награний повсякденно сценарій.
Дівство дарує імунітет стовідсотковий
проти епідемій від натовпоелітарного Ієгови.
Дівство — моря натхнення і неминущої радості,
розпал серця до надможливого градусу
серед сонного болота мегаполісних хомосапієнсів.
Вимкнути електроенергію — і людство безсиле.
Прибрати поліцію — почнеться свавілля.
Позбавитись держапарату — захопить анархія,
керована 12-тьма божевільними зодіаками.
Совість деградувала нижче немá куди.
Ніякі гроші
товстосумам не допоможуть.
Змете їх перед лицем бідств,
не врятується космізмом косміст,
ні зв'язками й мамоною атеїст.
Цей світ — таке люте пекло,
хоча й заперечує дехто.
Десь там,
де білі лані ступають по тíнистих берегах,
де лицар складає п'ятнадцяти років обітниці дівства,
де повітря легке і незаймано чисте,
де безсмертний король Артур править королівством Лоонуá,
де царює неминуща весна,
Старий на ґанку розпалює вицвілу люльку дідівську.
День тягнувся повільно за відсутністю змісту.
Ну пройтися до магазину, справити теревені з сусідом.
Піти в іносвіття між іншим і непомітно.
