Володимир Каразуб
Я не зустрічаю її на початку долини метафор, в той час коли
Могла б залишити серце своє легким
Натхненно слухаючи солодкомовного злочинця, але тоді —
Як біля руки повинен стояти хтось із шрамом на смуглім обличчі чи
З переломаними костями.
Я бачу його плащ ночі, гордий виклик подвоєного підборіддя і я знаю, що він говоритиме про "софію".
Щось сталося з морем
Хтось говорив, що світ не такий, як був,
І той, хто казав, загубився в безладному хорі
Голосів. Стотисячний той, хто голос його почув,
Утопив в стоголосому шумом розлитому морі.
З тими ж чайками, що колись, вітром, віддихом,
Їхні пальці провітрюють сторінки книг,
Що стрекочать мов бабки над ставом, — в старій крамниці.
І цвітіння води, і повітря старих надій,
Надихає на сум і збираються серце втопити
У затхлім хвилінні застояних вод-чорнил.
Коли в мовчанні губ твоїх
Підкреслене звучання тиші,
Злий погляд серце застеріг, -
Закреслить все, що я напишу.
Закреслить біль в звучанні рим,
Заплющить страх на чорну риску,
Скільки слів в тобі померло ненароджених від неї,
Скільки подихів зів’яло у блакитнім, синім небі,
Скільки раз птахи злітали у його відкрите лоно
І складалися у вірші чорним вихором. Долоні
Скільки книг читали з серця, скільки в променях спинялась
Мить коли горіло сонце, мить коли вона являлась.
Я люблю тіні,
Люблю колони,
Люблю коли сонце в тінях холоне.
Я люблю вії,
І розкосі очі,
Люблю коли сонцем повіки тріпочуть.
Дата під його словами продовжує поезію і зупиняє час.
Наче тільки тоді – знаючи про смерть поета, – ще одну дату
Вірш покривається воском зупинених фраз
Де завтра для нього ще завтра,
Для тебе лиш дата.
А тому, залишаються відстані в літерах, образах, іменах
В твоїх очах мій день загублений,
І в головах тужливо снам,
В глухому сяйві, в ніч пригублена,
Безкровна, мертва тишина.
Веслують з вироком безсонниці,
Стрілчаті випади галер,
Коли зберу сто тисяч слів-лампад,
Примружних сонць, сто тисяч зір у ночі,
Як сяйво їх розлиється в строфу
З саду мого зігнавши поторочі
Жаских бешкет;
Потрібно й надалі вивчати свої серця,
Спостерігати за жестами рук, що пояснюють про кордони
До яких тобі можна, на які посягнути зась.
Бодай доторкнутись вустами чи тяглістю мови.
Для початку навчитись змальовувати краєвид
Вивчати траєкторії птахів, блякле сонце в холодну пору,
Там проявляються відбитки крил на білому полотні туману,
І вуста приховують сторінки недописаної повісті.
Недомальоване серце з відкритою кліткою, у кожній кімнаті міста
Зазиває птахів поселитися в його темній обителі.
Там, світанок зазирає до відкритих шухляд закапелків її душі,
Погляди обстрілюють зграї картеччю своєї самотності,
Ніхто і ніколи не зможе поєднати схлипи миттєвостей,
Що цоркотять в минуле віддаляючись глухим відлунням історії
Чіпляючись за чорну стрічку забуття
І випружинюють з його пустоти словами на денне світло.
Це провалля немає краю до якого
