Володимир Каразуб
Позбудься струн, уяви, усього
Що у тобі тремтливе й тонкостанне,
Хай небо світлочоле темним стане,
І стоколірні сни до одного.
Хай хмари в'ються зморені кругом,
І місяць бляклий більше чверті тане,
Яких ще слів в тобі не знаю я,
А ті, що знаю – чи вони потрібні?!
Як в безворушші сказанність твоя,
Що ясним небом зрівнює подібність.
Так в тихім небі спалахне зоря
Розлийте мовчання налитого вщерть
Серця тієї, що випила тугу,
Звуками.
Ноти тектимуть під акомпонемент
Рікою журливою,
Ріками, фугою.
Тут Сонце розливає єлей на спекотні голови
І тріпоче жага у повітрі жаркими хвилями
І ти наче маревом, сірим розпеченим оловом
Заповнюєш діри на серці пробитім блакиттю.
Закликаєш позбутися рим, щоб писати про тебе більше.
Кректіти качками та жабами довкола замку,
Це безліч сонць зійшло на небесах
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Хіба потрібна квіткова крамниця тобі,
Щоб упевнитись в красі троянд?
Кажу тобі,
Я стою за твоєю спиною, заки ти доглядаєш свій сад,
Заки ти перебігаєш з картини смутку
В розпростерті картини життя
Як жаль, що я в безпам’ятті від вас,
Не випив час, щоб загубити пам'ять,
Що закрутив, дарма, в самотній вальс,
Забувши те, що спогади лукавлять;
Ведуть вони в безумство сновидінь,
Цей фільм нарочито почнеться зі зливи,
Там буде жінка, шо прийде з майбутнього,
Але нічого не зможе змінити.
Все буде так, як повинно бути.
І прийде герой до розпусного міста,
Зустріне бідну, залежну дівку
Від кіля до верхівки щогли
Вивчав натхненно з подихом вітрів
Той корабель в безмежнім океані
Олійних фарб;
І той любовний жар
Скло ночі по лінії долі трісло.
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Тут від ратуші на квадратній площі,
Що годує нічних метеликів,
В ніч блукають всі тіні парами,
Що корінням ростуть з алей.
Авроро, між цими фасадами,
У тих місцях де час вплітав його
В косу вітрів, в осінню поволоку
Коли він зник і більш не приходив,
Всім іншим видавалось, що присутність
Його пливка крізь задзеркалля часу,
Що прийде він, вірніше, що назавжди
