Володимир Каразуб
День розгорівсь черкнувши сірника
В лампадку бляклого світання Сходу,
І вітер дмухав, змішував тепло,
В просіяний досвітній холод.
День починався шелестом тополь.
Спадав туман, зникаючи безслідно,
Мисли без меж,
Але знаходь межі для придуманого світу
Там,
Де розпуститься колір твоїх фонем,
Переливаючись з променями сонця
Він прийшов принести не мир, а встромити до рук меча.
Слів буває, що тьма, і за ними стоять пороки.
Він знаходить для тебе потрібні тобі ж слова,
В лабіринтах неправди, війни і земних окопів.
Ти ж цього не хотів. Світ здавався для тебе простим
У потоках чуттєвості мови і звичних звершень,
Я люблю вас невчасно, а тому недоречно
Чекати на ваші зітхання й незручності,
Злитись на ваше мовчання, чи в ньому,
Знаходити підступи безсердечності.
Все-таки небо словам не відкрилось,
І він збагнув, закинувши свій погляд
В січневу ніч, що врешті-решт позбувся
Свого безсмертя викравши у нього
Себе самого. Весь блідий стояв
Хоч тілом був прикутий до кімнати,
Але блукав по Місяцю один
Стільки струмків у тобі, рік, озер,
Стільки зеленого листя і вітру багряного,
Стільки безодні і темних вузьких печер,
І стільки іще не розгаданого.
Знаю, що ти непоступлива і пливка
Пелюстки маку в полі з бур’яном
Колючий почерк,
І сипле вишкіром зерно
І вздовж розносить.
І чорнощира тінь росте,
Де в’януть маки,
Часом потрібно насмілитись
І байдуже зривати стоп-кран,
Менше думати, точніше спати,
Точніше перше було правильним,
Говорити вірно, бо вірно це також правильно,
Говорити з померлими, як з перехожими,
В очах її – ночі, в очах її – спиці,
і в’яжуть тумани прадавніх билин.
Герої приходять, героям не спиться,
герої зникають усі, як один
в її темних косах, і в чорних зіницях,
ідуть чередою та просять вони:
Зорі повисли на небі, а небо – висне,
В системі старого заліза не тягне проц,
Лагає картинка і сиплеться відео висі
І в чорну безодню провалюється монітор.
Ні байту твого цифрового зображення. Інфо-
Вона дивиться на неї як на гримучу змію,
Що гримить мовчанням його. Червоний
Висолоплений, тонкий її язичок
Дратує більше, за ті безкінечні розмови
Про мистецтво. «Принаймні тоді, — думає вона, —
Він зі мною хоча б говорить, а зараз просто
Можливо птахи, як і люди нудьгують за світлом.
На пляшки з повітрям колись закоркованого погляду -
Чіпляє наліпку з далеким-далеким спогадом
Пам'ять. Чи...
Можливо, птахам всеодно і картина світу
Оживає для тих, хто шукає прозорий вихід
