Юрій Андрухович
Ти заповзеш,нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш
до кабінету, де — вершина змови.
Тебе чекає мрець — очей не мруж,
а, вихопивши револьвер із руж,
Зиновій Блюм, король шинків і яток,
рожевих лярв улюблелий кумир,
літав по крамарях, немов упир,
і, ніби кров, смоктав із них податок.
Його стрічали радісним «вей мір!»
Під усмішкою, що солодша паток,
він позбавляв їх золота й дівчаток,
На розі Кармелітської та Духа
Святого двометровий зимний хлоп
Лежав, Зацвівши оком, як циклом
(античний). Потекла на брук з-під вух.
його червона юха, мов сироп і
(малиновий), а р, центрі капелюха
прострелено діру. Літала муха
Я програвся в карти, а це ознака,
що святий Юрко зі мною в конфлікті.
Вічно має мухи, старий рубака!
Але я не клянчу, тим більше лікті
не кусаю, бо, дуже, не ревний я учень
там, де вчать науки про вертикальне.
Мене більше цікавлять вузли сполучень,
Натрунний портрет міщанки Варвари Лянгиш (XVII ст.)
зберігається у Львівському історичному музеї
Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату
хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату.
Спалює мене поїдом жадання єдине:
їхати до тебе поїздом більш як дві години.
З циклу “Нотатки фенолога”
Ще о шостій ранку пітьма.
Непочатий сніг, наче луг.
І небес на небі нема,
тільки вітряні гнізда хуг.
Тільки вкутані у мішки
трава на камені вона
вночі шумить у ранах дому
і лугом дихає стіна
рослинне тіло в кам’яному
і ми так часто не спимо
і видивляемо впівока
як з того боку крізь трюмо
Ти знову повертаєшся в той дім,
де, мов гіркі сувої самовидця,
лежать роки. А вже прийдешні лиця
біліють, ніби маски з пантомім.
Ти площу прочитав, як письмена,—
це середмістя, звичне і крамничне,
тепер для тебе вічне і граничне —
вітер то птах опівнічний змах
що там за вікнами в сонних домах
тьмяні жарівки свічковий сад
тихі водойми рожевих кімнат
риби на стінах безгучно шепочуть
з кранів іржаві потоки хлюпочуть
Скоро свято: вся столиця російська
закипіла так, мов повстали гнані
і голодні. Я нагадую псиська,
що натрапив на слід цитрин, бананів,
і, спрямований чітко, як у безмежність,
я собі здаюся майже трамваєм.
Нам, їй-Богу, потрібна вкрай незалежність:
Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак,
поночі крався v вежу, з якої все видко, —
сходи рипіли, тремтіла над оком зоря.
Все, що ти можеш, — пізнати невидимий рух
війн і чуми, і вогненних коліс
на темному атласі ночі.
Все, що ти годен, — здійматись у вежу,
папі писати цидулу про недорід
З циклу «Нотатки фенолога»
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління —
траві?