1 Початок
1. Початок
З кожним днем вікна ширшають.
Бузковим холодом омито і шию, і плечі.
А сухе коромисло долоню студить.
Ой сивим волосом пополам розділимо час,
і вкопаєш стовпці, щоб до слова «оселя»
дочленувати «за-ти-шок»…
Людяно стане… виспівано стане… хороше стане…
І закотиться горошина, і вип’є землю під хатою,
та й, розсунувши напільні дошки, проб’є і стелю:
видно-виденно… на змієвих валах чатівники…
і підперезано наші землі стьожкою неба
та ще й відвагою…
Ані стрілою прошити того валу,
ані оком зизим пройняти…
На половецьких вилицях гостриться вітер,
дійні кобили дають
снагу їм, та земля під ногами
тут же її висмоктує…
Круглі коліна в тих бранок,
ще не перейнятих… в мушлях долонь
перлини пестощів… І похіттю розпалюється
уява… Та виблискує
промінь, мечем відкинутий, і стулює щілини віч…
І стовпи вихору виростають на обрії…
— Криниця! — кричу. І випливає відро,
повне бузкового цвіту…
Шиферні покрівлі, хати-кам’яниці,
снують мотоцикли, гримить радіола.
І твоє плече урівноважує минуле й теперішнє…
І не прошу напитися,
бо розхлюпать боюся твій образ в очах своїх…
І піднявши до неба очі, кричу: криниця!
О невглибима, о солоденна, о невситима…
о життєтворна…
Чим вище в небо, тим глибше в землю…
і навпаки…
2. Кінець
Виростать на пеньку
і доточувати тінь власну жайвором.
Дрібно росте й трава для приязні,
і крадькома підсипаю насіння за пазуху,
а тінь твою хутко взеленює надміром зелені.
Котять порожню діжку дітваки десь поза спиною,
чути: гуде днище остудженим голосом.
— Де твій притулок? —
Вітром відказуєш, зжовклою пусткою!
Ш-ш-ш-ш-ш…
Солодко в роті — ні слова на марницю…
— Хліб твій чому пополам не розламаний?..—
Т…х…ше-е…
Сонце є сонце, і більшим його ти не висловиш…
Камінь по каменю — змочуєш пучку у розчині,
зернятком кожен слідок ми замічуєм,
рогом міряєм бджіл коло вуликів
і величаємось коротко — досвідом…
Ось уже й річка, і вал понад нею —
високо-високо…
Пень підломився, і жайвір в пониззі далекому…
Так ось і підеш, вщертований пам’яттю,
кругла дорога твоя — все за сонцем скресаючим…
Вільному — воля,
дорога ж — для певності…
***
