4 “Губами втану, пучками впечуся”
1.
Малиновий лікер і сутінь малинова…
І є лише «тепер» на всю світобудову.
Є ти, та є пісок, та хвиля крутогнута,
малиновий ковток — і все, усе забуто…
В легенях зберегти б той солод муки й болю,
спинить життєвий триб й не жити вже ніколи…
Бо далі, далі — нуд, а дні, як припиначки,
бо там — жаждивий ґрунт, бо там лиш жар гарячки.
Бо там… Навіщо нам в ту шпарку зазирати…
Весь солод — пополам: життя ж лише почате…
Поча… печа… прича… О чаєчко-кричайко!
Оточує нас час, неначе обичайка,
викруглюють вуста і скрик, і вінця склянки,
довкола — круглота, всередині — дуплянки…
І хлюпіт звідусіль, і слух гне хвиля круто,
виходить з тіла хміль, із горла — гострокутно…
Та ще б один ковток — хай смертю біль виходить…
Зариємо в пісок взуття своє і одяг.
Нагі ми, світе, глянь… нагі і многогрішні,
зрива всевладна длань з нас сповиття торішні…
Суровий вирок твій, та справедлива воля,
солодкий цей напій, гірким-гірка недоля:
жить в часі, а за ним лиш зберігати спогад
і про рожевий дим, і про… Але про кого?…
2. ТІНЬ
Від голосу відлуння залишилось,
від тіла у западині — смола…
На дні раптово тінь заворушилась
і — мов дитина — руки простягла.
І нагадала давнє, перебуле:
пливучу греблю, теплий верболіз, —
і вихиталось, наче лин з намулу,
обличчя й очі, повні чорних сліз…
І пам’ять ніби збільшила всі риси:
кирпатий ніс і випукле чоло,
і губи, як покривджені, обвисли,
одна брова… а вії не було…
Чиє воно, печально-безіменне,
чиє воно, примулене на дні?
Чому воно обернене до мене?
Вуста німі, а очі — голосні…
Хиталася на нитці порошина,
і тріскалось обличчя, мов кора…
Тінь простягає руки, як дитина,
благаючи, щоб я її забрав.
3. ЩЕ ОДИН ДЕНЬ…
Постаршав я на день, а зменшився на тебе;
утоми додалось, і зменшилось снаги.
Пускаю погляд свій байдуже за крайнебо,
немов зійшлись мої життєві береги.
І ні струмка на дні — потріскана муляка,
і ряскою луска, і жабуриння жмут…
Розтер у пучках мул, і порохом заплакав,
і викресав вогонь з-під нігтів на той трут.
І мотузяний дим гойднувсь над головою,
та усмішку твою побачив я сумну:
верталась ти назад високою водою,
я нурився ізнов у повінь крижану.
Перед очима йшла у мерехтінні ряска,
хиталась жовта твань і снулі щупаки…
І я хотів гукнуть: — Не йди, не йди, будь ласка! —
та губи затягнув шовковий шар луски.
Угору піднялась лушпайкою копійка,
і срібний дзвін слідком поплив… подаленів,
і ллялась ніч у очі, неначе в лійку,
і осідав намул у грудях в глибині…
4.
Губами втану, пучками впечуся
в пітьму сліпучу, в гріхоту святу,
розпорошуся шепотом у вусі,
перекруглію в краплю золоту.
Отак би й закипів, наче живиця
в сосновій дошці, в тесаній труні, —
як тисне стеля, і мені не спиться,
бо так тебе багато у мені,
що я виходжу аж за власні межі —
бо неспроможен всю тебе вмістить,
і язики нестерпної пожежі
знялись у грудях, і душа болить…
І не збагнувши усього безглуздя,
я лестощами тішу давній слух.
А ти в свідомість, мов сокира, вгрузла,
і мою пам’ять розщепив обух.
Я холод чую, і підступність долі,
що так приймає радісно метал —
єство моє давно перехололо,
ізвузилась до дощок самота.
Так звузилась, що вже й мене немає,
і теше маятник: — Це ти! Це ти! Це ти!..
В мені одна — безпам’ятна, безкрая, —
хоч іскрою, благою, засвітись…
5. ПІЦУНДСЬКИЙ МЕРИДІАН
Все зміщено — і простір цей, і час,
усе перефарбовано блакиттю:
за себе проживаю я ще раз,
із холодів крохмальних розповитий.
Посутенілий пролітає ключ,
немов ляга на очі павутина,
і обрійний на голові обруч
печально дзеленкоче безпричинно,
так, ніби пам’ять стримує сипку,
крізь отвір цей просилюючи тіло,
і виступа на обрійнім вінку
гірка присутність — сіль червоно-біла…
Ловлю повітря — в жменях камінці,
ловлю повітря, та пісок в легенях…
І пух кульбаби у губах зацвів,
і погляд бризкав полум’ям зеленим.
Цим часозміщенням ошукую себе,
утіху кличу, прагнучи омани,
і піднімаю очі до небес,
аби тебе нагледіть, непов’янну…
Усе переінакшилось давно,
і спогад, ніби дерен на могилі.
І простір весь всотався у вікно,
і сіль крізь сутінь густо проступила…
І я тебе угледів — Боже мій! —
у закутку, мов яблуко торішнє,
та видихався солод всіх надій
і дов’явало тіло многогрішне…
Рука тремтіла — цукор розсипавсь,
у пучки вже не пікся чай гарячий,
і сіллю виступав на скронях час,
і сіль хтось сипав у вікно незряче…
І ти в мені відлуннячком гірким
на мить засолодилась, відлунила…
О світку лю!.. люби нас, не покинь,
хоч кожен день — то соляна могила…
6. ІРЖА
В твоїх очах я скривлений та гнутий…
Та чим я можу свідчить проти тих,
хто, мов штиря, гнув на всі боки люто
мене в тобі… Прости мені, прости…
І моє ймення, гнуте язиками,
зіржавіло — зігнулась ти й сама…
Обценьки губ розклацались над нами…
— Ой, відпустіть — душа ж уже німа…
Зіржавівши, я випаду із тебе,
уже іржа уїлась у кістки:
це ти в мені знов приросла до ребер,
рамено прикипіло до руки…
Рвись, відхиляйся, кістка дерев’яна,
і що той біль? — іржавиться, мов цвях…
Бо ти в мені — одна суцільна рана,
іржа від тебе в мене на губах.
І в кожне око цілиться іржаво
і непохибно катівний гвіздок,
щоб вбить зіниці — полум’ям кривавим
ти витечеш із двох очниць-дірок…
7.
Ой як повільно осідає сажа
і моститься у кубищі вогонь —
він, безсловесний, правду нам розкаже,
ще й вичитає долю із долонь.
І кривда, наче виразка, присохне,
і сум обляже, і заграє мідь;
суботнім шляхом, чуєш, віз торохнув, —
ти на торги недільні швидше їдь!
Доволі матимеш і виторгу, і зиску,
а я ж лідзавську гіркоту доп’ю,
і розгадаю пацху, як колиску,
і вимовчу усю ганьбу свою…
Так, я — жебрак, але зискую з неба,
а за душею в мене — тільки ти…
І прикипіла сажею ганеба,
і не зішкрябать з серця чорноти.
Дивлюсь на шлях — дим виїдає очі,
твоє обличчя тане, наче лід,
сльоза світліє чистим непороччям,
і круто солиться у ній весь білий світ…
І буде довго-довго нам упомку
у плетеному товсто курені
і те вино, що при вогні прижовкло,
і жовта мамалига в казані.
Все з відстані згадається, мов свято, —
якщо не вийде із очей туман, —
і кривди скрик, і сльози при багатті,
і кашовар на ймення Аміран.
***
