Безсмертя
Злива тягнула небом грозовий мелос
То виринала китом, що страшно сопів
І жбурляв на землю косяки риб зі свого нутра,
То чіплялась за шевелюри дерев, і струшувала паперівки туги
За мізансценою, шо досі нам не відкрилася,
Але задрапована світлим небом, димкою ночі,
Грозовими хмарами.
Я подумав, що добре бути зливою,
Спалахом, що являючись постає провидінням
Для людини та впивається у землю, у коріння рослин,
Збиває плоди, ричить раптовою стихією і зникає
Залишаючи мене міркувати над цим.
І ти намагаєшся. Намагаєшся зачепитися,
За волосся коханки, за зап’ястя слів, зливу, грозу,
Уста, що видовжують шепотом мить,
Котра поволі зникає ховаючись за ширму,
Гачком за зябра, лопатою за землю чекаючи
На залізне коріння вічності,
За в’юнисту мелодику минувшини, протягуючи
У вушко ліричних спогадів,
За картину пристрастей,
За оману монотонного серцебиття,
Що відганяє тінь сумніву,
Котра визирає з тієї мізансцени.
Та іноді, бачте навіть вулкани,
Навіть вулкани...
30.07.2023
