Чорний Острів, білі лебеді
Я іду собі у вересень,
в лоскотання павутинні,
Чорний Острів на тім березі,
білі лебеді на хвилі.
Соціальне забезпечений,
що й америки не треба,
я пускаю дим колечками
в незалежне рідне небо.
Я пускаю дим хмаринками
за плече своє за праве,
плаче ангел, хоронитель мій,
безутішно, безугавно.
Та невже, мовляв, не знаю я,
що куріння — клята вада,
що цигарка термоядерна —
то дияволові ладан!
Він за мною йде похнюплено,
ніби й знать мене не хоче,
журно крила перламутрові
по ковдобинах волоче.
А ген-ген, дурне, задрипане,
з головонькою хмільною,
і моє минуле нипає
дощовою стороною.
Йде стернею, і покосами,
і рудою осокою,
поза літом, поза осінню,
поза Вовчою горою.
Не почути вже, не вгледіти —
здаленіло, спопеліло…
Чорний Острів, білі лебеді,
доле моя чорно-біла!
