“Дев’ятнадцятий рік Тульчин”
Батькові
Дев’ятнадцятий рік. Тульчин.
У палаці Потоцьких — лікарня.
Куркуля тернопільського син
у тифозній гарячці кошмарній.
Тут учора змінялись фронти:
хто сьогодні — червоні? Денікін?
І куди решткам армії йти
без надій, без набоїв, без ліків?
Гуцул-джура приносить кожух,
бо десятник його в лихоманці.
Бій у місті, здається, ущух.
Ешелон відступає від станції.
Дим піднявся. Лампади пожеж
запалили жертовник-обрій.
До життя, до свідомості меж,
повернувся десятник хоробрий.
Із постелі кожух відгорнув:
жменя повна піску? Ні, це — воші!
Пробудився з кошмарного сну,
а кошмар наяву ще і досі.
Та зов крові сильніший тепер:
їсти! жити! Не все ще пропало!
Гуцул-джура несе револьвер
проміняти на хліб і на сало.
Підійнявся з постелі юнак:
чи здолає безсилля, утому?
Галичанам дали уже знак:
повертатись на захід, додому.
Гуцул-джура хлібину приніс.
Що? Ворушиться? Хліб цей — вошивець?
І, хоч очі червоні від сліз,
їсть десятник хлібину паршиву.
Поховавши на цвинтарі мрій
міт про волю, мов друга з окопів,
за возами пішов на зорі
битим шляхом за Збруч, на Тернопіль.
1983
