Дно великої біди
Все глибше входить ліс зазубринами в воду,
і шелест листв’яний занурюється вглиб
ріки, де залягли важкі скарби на споді,
де схованку знайшли рухомі злитки риб.
Здери цю плівку дня, відкриються відбитки
вчорашні, незнайомі, забуті та плиткі,—
там тонучий вчеливсь руками в криги злитки,
а нерухомий ліс чорніє надовкіл…
Береза не подасть ні кореня, ні гілки,
а висмикне, сахаючись,
весь стовбур із води…
А час пливе, сплива… життя струмує мілко,
все глибша й глибша дно великої біди…
Навіщо бачить те, чого давно немає,
і воду ворушить, і приспане ятрить…
Потульну течію упоперек розкраяв,—
з веселого весла збіга червона нить…
Немовби там на дні не згасло ще багаття,
яке колись палив приречений втікач,
і нурився вогонь у крижане латаття,
і голос подавав небесний покликач.
Ти його чуєш?.. Так… Він з берега чужого
гукає, та йому відлуння ще нема…
І пилка лісу плин пиляє довго-довго…
Мовчить важка вода… Німує Колима…
***
