“Дорого, доріженько з отчого краю”
Дорого, доріженько з отчого краю,
завіяна снігом, що й сліду немає…
Торохнеш бідою, зведешся стовпом,
зітхнеш під п’ятою скрипучим мостом.
Домівко далека в улогах снігів,
де дим, як лелека, що в леті зчорнів,
зронивши пір’їну, летить у світи, —
і гони прожиті вінчають хрести…
Віддалений долею, безліччю днів,
не дим і не голос, а спогад летів:
— Гніздо мого роду, далека оселя,
очима до сходу стоїш, превесела…—
Ганчірка замерзла на дроті тремтить,
а з неї вітри виторочують нить,
аби доточити той шмат полотна,
яким твою душу зима впелена…
Дорого, доріженько, жилко без крові,
летять над тобою пташки паперові,
сніги білоброві на чатах стоять,
аби не верталася пам’ять назад.
Та я над снігами торішнім листком
до шибки, до рами приб’юсь потайком.
І мати, стенувшись, так тяжко зітхне,
що вихор від шибки відірве мене…
Стовпом закружляю — в очах каламуть,
небесною стане земна моя путь.
***
