Дзвони Атлантиди
Ми потопаємо усе своє життя
в минулому і нас не врятувати
зникаємо й на берег черепи
з імли виносять
океанські хвилі
Той гине у штормах величних змін
той скаженіє в мертвім штилі будень —
лиш хилитає дзвони течія
в каплицях Атлантиди
Та ще вони бентежать береги
ті дзвони не розколоті — зарослі
травою небуття і їм у такт
щось метроном відлічує прибою
але ніяк не може полічити
бо океан то є не сума хвиль
а нескінченність суми
Сріблясті риби й бронзові птахи
місцезнаходження тих дзвонів знають
адже вони луна їх у живе
мутована і вранішні рибалки
їх випускають з неводів своїх
і щось кричать услід
зірвавшись раптом в таїну із борту
“Летючого Голландця”.
