Коли сніги сягнуть мого плеча
Коли сніги сягнуть мого плеча,
Охопить тиха віхола повіки –
За крок у морок круки закричать,
Сполохані ходою чоловіка.
У постаті пізнаєш не себе,
Роз’ятреного ватрами й вітрами, –
Одну погрозу, зронену з небес,
Одну монету з проданого краму.
Дзвенять вітри і дзвонять у серця
До тих, кого трима’ німа сторожа.
А я біжу до замкнених дверцят
І вогкий сніг підошвами тривожу.
І падаю за подих до межі,
І через сон: «тримай мене, кохана…»
Молочна постать рідної душі
Іде в сніги і тане, тане, тане…
