Метаморфози
У обіймах сутінків особиста свобода втрачає яскравість барв.
Безсторонній вечір крадькома зірве тканину. Свічадо з ефектом правди навпроти.
Перший внутрішній демон високо здіймає ключ-троакар.
Глибоко в душу. Тоненькі цівочки волі розтікаються поверхнею. Хіба тіні бувають проти?
Запрошують ржаві спогади на ритуальний нічний танок.
Безвольні партнери. Звична маска приборкує губ і повік кути.
Риба позбавлена вибору. Німою заковтує той чи інакший гачок.
Після троянських коней… Я, минула, тепер і є ти?
Весна… Задивлася на шедевральні картини,
А потай у жмені чужих почуттів вуглини
ховала. Між пальців рани. На ранок кава.
Плями…
Спала б, не знала б лиха.
В ажурній сорочці клубочком
зручно. Тихо…
Шукала чуттєві вірші, читала добірні книги,
чіплялась за руки, які дарували кригу
вміло. Хіба не боліло?
Нило…
Важливі слова не мали луни,
котили нові кам’яні валуни,
білі фрази, образи до сказу!
Разом…
Збиті коліна в глину.
Бліді надії зшила. Криво…
Лінії тіла змила.
Мила?
Йому, собі чи небу?!
Погоже. Мовчать стожари.
Порожня…
У обіймах сутінків особиста свобода втрачає яскравість барв.
Відображення в дзеркалі, якщо дивитися довго, стирається, і уява перехоплює владу.
Світанок неминуче настане зі звуком перших сонячних литавр.
Волі іноді буває забагато, та з цієї причини вона не втрачає свою особливу принаду.
Кольори значно приємніші на дотик подушечками пальців без рукавичок.
На весла! Повінь – загроза, та, поза всяким сумнівом, ти знайдеш сили.
Земля теж має здатність оновлюватись. І сплетіння свіжих колючок
після троянський коней наступного разу залишать слід лиш на шкірі.
