“Не вимовчать, не висловить, не збути”
(За мотивами творів О. Блока)
Не вимовчать, не висловить, не збути
небесної крізної глибини,
і треба стати будяком, щоб вчути,
як м’якне сніг під сонцем весняним.
І сизий ліс, відвільглий для відлунку,
утілювався в голос мій і слух,
щоб затягти смолою кожну думку,
щоб думалось і йшлося без керунку,
бо все одно ти вийдеш на свій круг.
Зернистий сніг — млинове біле коло —
кружляє тихо,
ти у ньому вісь:
час мелеться, гуркоче кругле поле,
і пахне хлібом борошно беріз.
І, наче жар, роздмухані зіниці
горять на вітрі спрагло, як завжди;
в них залітають і згоряють птиці,
принаджені воланнями зигзиці:
широкий світе, в кров мою ввійди!
Душа, переінакшена безмежжям,
дивилась одночасно врізнобіч
і бачила, як з білої пожежі
ніс у руках двійник дванадцять свіч.
Він йшов назустріч. Полум’я хиталось.
Він в сніг шурхав і світло посміхавсь.
Хотів я крикнуть — він на губи палець,
мовляв, мовчи, почути можуть нас.
І я закляк. Не проронив ні звуку.
Лише хотів потримати свічник,
щоб він погрів вже задубілі руки
і зав’язав дрантивий черевик;
він глянув з докором. І мовчкома повз мене
пройшов перевальцем — додолу капав віск.
Мінився простір з білого в зелений,
і сніг чорнів, де він свічки проніс.
Я був зробив слухняно кілька кроків,
та враз спинивсь і озирнувсь назад,
бо що не слід, то джерело глибоке…
О, скільки їх вилискувало вряд!
І гуркіт жорен ширився, гучнішав,
так ніби нічого було молоть,
і відчував щомиті, як старіша,
мов сніг весняний, біла моя плоть.
І я хотів гукнути навздогони
отому свічконосцю-диваку,
щоб він спинивсь… Та задзвонили дзвони…
І зникло все — ніякого знаку…
***
