НФМЖ
у вирі днів, де темрява і світло,
сплелись в танку одвічної борні.
йшов наосліп, падав неприкрито,
топтав серця, що вірили мені.
спокуси п'янкі, як вино гріховне,
лились рікою в спраглу мою суть.
але настав той час, коли прозріння
пронизало душу, ніби грім.
побачив відображення я своє -
потворне, наче з найстрашніших снів.
і зрозумів: лиш я творець дороги,
що простяглась в майбутнє з-під ноги.
тепер я знаю: кожне слово, вчинок -
то цегла у будівлі власних днів.
і вибір мій - чи буде то будинок,
чи карткова хижа серед злив.
минуле не змінить, та є надія
на краще завтра - то моя ціль.
