Огидне
Ти своє серце вирвав з корінцем
І геть жбурнув, мов на межу бур'ян
І так пішов... Дворами, манівцем,
Не чуючи волання власних ран.
Ти свою шкіру здер об камінці,
Ти свої очі видер та згубив,
Ти поламав кістки у рівчаці,
В брудну калюжу кров останню злив.
Ти погубив себе, бо в тобі я
Жила, як у пустій бляшанці краб,
Як в черепі конячому змія,
Як у дуплі старому скрекіт жаб.
Як трясця, як гризота, як чума,
Як змінений мутацією ген,
Як вірус - той, що до пори дріма,
Блукаючи у коридорах вен.
Жила, як в льосі паросток блідий,
Як пташечка під стріхою мала,
Як полиск сліз щасливих поміж вій,
Як мрія серед розпачу - жила!
Я так жила, як віра у святе,
Як давній спомин про солодку мить,
Як папороть, що чарами цвіте,
Як полум'я, що сяє і тремтить...
Тепер нема нічого. Не живе
Ніхто у тобі і ні в кому ти.
Холодне Щось
Огидне
Неживе
Заповнює легені і світи.